Марина Дяченко: Одержима

Вона благально глянула на Олега — щоб переконати його не опиратися ласкавій брехні.

— Пошкодував? — Олег подумав, ворушачи губами, ніби повторюючи про себе віршовані рядки. — Так.

— Навіщо? — повторила жінка, чомусь стискаючи в руках синю чашку.

— Нервовий зрив, — ще швидше сказала відьма. — У нього просто було потьмарення… розум потьмарився. Він би ніколи такого не зробив при здоровому глузді. Він дуже любив… родину, дітей. Він був сильним чоловіком, він би ніколи такого не зробив, це хвороба, от.

— Скажи, нехай знайдуть мене й поховають, — сухо й буденно звелів Олег.

— Він хоче, — почала Ірина, — щоб його знайшли й поховали.

Жінка нарешті знайшла в собі сили розплакатися.

— Усе, годі, ходімо, — ще сухіше звелів Олег. — Більше ні слова.

— Чому ти відразу мені не сказала? — заговорила крізь сльози Алевтина Ігорівна. — Ще вранці?

— Іще він просить пробачення, — зненацька для себе вистрелила Ірина, дивлячись просто в сіро-сталеві очі демона. — Він винен перед вами. Перед хлопчиками. Він просить пробачення.

Її ноги сіпнулися самі собою; вона підвелася так різко, що стілець гепнувся на підлогу — наче маріонетка, яку сильно й невміло смикнули за ниточки. Похитуючись, рушила до виходу: ноги йшли, а руки чіплялися за одвірки.

— Я теж перед ним винна, — тихо сказала жінка за її спиною.

Ірина ледь не впала — демон припинив тягти її, як ляльку, і знадобилася частка секунди, щоб перемкнутися на власну нервову систему.

— Винна, що там казати, — уже не плачучи, сказала жінка, дивлячись перед собою, бачачи щось особливе. — Виходила за нього — така дурна була, прости Господи. Набралася розуму, звісно, але дорогою ціною… Тому хай він мені пробачить. Якщо почує. А я йому пробачаю з легким серцем… І земля йому пухом.

О сьомій ранку відьма була на Лужковому мосту, де в ранкових сутінках випиналися «древа кохання», залізні конструкції з тисячами замкнених замків — великих і маленьких, кольорових і сірих, з іменами молодят. Тисячі ключів, гадалося, спочивали на дні під цим самим мостом, і водолаз із магнітом міг би чудово тут розважитися.

«Древо кохання», а не «древо шлюбу». Імена, дати, кумедні сердечка; бажання скувати й прикувати, замок як символ неволі й безпеки. Замок на чавунному поясі вірності. «І чому мене тягне на міст, — думала Ірина. — Міст між двох берегів: як ти, бетонна конструкціє, з’єднуєш твердінь із твердінню, так і моя доля нехай з’єднує любов і свободу в одному флаконі… Тьху, зникли, це професійне, треба буде використати в майбутньому… якщо в мене є майбутнє, а не тільки минуле, якщо це не міст посеред Стіксу, хоча які на Стіксі мости».

Демон плентався поруч, повторюючи кожний її крок, і незрозуміло, хто був чиєю тінню. Діставшись до середини моста, відьма зупинилася біля поруччя, дивлячись на фонтани.

— Насправді я був їй не потрібний, — сказав Олег.

— Вона тобі пробачила.

— У неї був коханець. Заможна пристойна людина. І дітям подобався. Усе складалося. А мене не кидала тільки з жалю. Був би здоровий — давно б пішла.

— Олегу, вона тебе кохала.

— Жаліла, — вперто повторив демон. — Вона й себе жаліла, і собою пишалася: така героїня, хворого чоловіка не кидає, хоч давно й не любить. Приносить велике кохання у жертву смиренності й чесноти. Тепер вона молодець, а я…

— Олегу, як тобі не соромно?

— А хто сказав, що не соромно? — запитав він із викликом.

Ірина згадала, як кілька місяців тому, під час їхньої першої зустрічі, він страшно кричав їй в лице: «Що ти знаєш про самогубців? Коли нічого не прив’язує до життя, лише біль, тільки й чекаєш, щоб це швидше скінчилося!»

— З таким діагнозом мені все одно лишалося недовго, — сказав він, ніби прочитавши її думки.

— Ти цього не можеш знати. І це не наше діло, скільки нам лишилося.

— Ти теж суддя, так?

— А я схожа на суддю? — вона осміхнулася.

Він стояв дуже близько. Дивився гарячково. А навколо світлішало з кожною секундою.

— Дякую, — сказав він металево-дзвінко, ніби в горлі зламалася залізна шпиця. — Ти їй усе правильно сказала. І ти все правильно зробила, відьмо. Дуже тобі… дякую.

Довкола світлішало й світало.

Якби він був людиною, вона запросто поклала б йому руки на плечі. Сестринським таким, безневинним рухом. І потім, щоб закріпити успіх, підвелася б навшпиньки й понюхала кутик його рота. А потім і поцілувала; жоден із її мужиків не будив у душі ніжності. Пристрасть — так, страх — скільки завгодно, а ніжність — не судилося.