— Забудуть, — його голос заскреготав консервною кришкою. — І правильно зроблять.
Ірина зупинилася. Демон, у своєму сірому костюмі, з блідим, як перлова пудра, довгастим лицем завис перед нею, ледь торкаючись ногами узбіччя.
— Мені здається — чи ти став якимось… зовсім прозорим?
— Мій час спливає, — сказав він з відразою. — На світанку — з речами на вихід… добре, без речей. Нафіга мені речі в пеклі?
— А я?
— А тебе я за правилами повинен… прибрати. Як відпрацьований інструмент. Ти забагато знаєш.
— За якими правилами?!
— Дорожнього руху, — сказав демон зло. — Техніки безпеки при роботі з лобзиком!
Повз них мчали машини.
— Ну, тоді прибирай, — дуже спокійно сказала Ірина. — Якщо за правилами треба — що ж… прибирай, можна прямо зараз.
Демон мовчав.
«Навіть істерики не можу здійняти, — подумала відьма з утомленим подивом. — Добре було б зараз розкричатися, з матюками, з кулаками — місце гарне, чисте поле, ніч. Не прибіжить юрба — знімати на мобільний. Викладати в мережу. Може, заридати?»
На небі горіли зірки. При світлі фар тьмянішали, в короткій темряві знову розгорялися. Демон мовчав.
— Чого чекаємо, Олегу? Світанку? Як Русалонька?
Ірина й сама не могла зрозуміти, чому давня казка, забута ще в її бурхливому підлітковому віці, раптом згадалася, та ще й так яскраво.
Демон мовчав.
— Ну! — крикнула вона надсадно. — Прибирай свій відпрацьований інструмент!
— Я пожартував, — сказав він глухо.
— Що?!
— Чого ти розкричалася? Нема… таких правил, — він ледь затнувся, ніби долаючи перешкоду. — Твоя правда.
Проскочили зелені «Жигулі». Машинка різко загальмувала попереду на узбіччі і, ввімкнувши білі фари заднього ходу, позадкувала до Ірини.
Відчинили дверцята.
— Їхати будемо? — весело запитав молодий чорнявий хлопець. — Куди?
— Південне Чертаново, — раптом сказав демон.
— Що?
— Академіка Янгеля, — вигляд у нього був такий буденний, ніби він і не мертвий. — Їдьмо.
* * *
О третій ночі дзвінок у дверях лунає особливо голосно. Але за цими дверима не спали — так, дрімали впівока.
— Хто там?
У голосі зрозуміла тривога. І, якщо Ірині не почулося — надія.
— Алевтина, — сказав демон, — Ігорівна.
— Алевтино Ігорівно, — промовила відьма, радіючи, що в імені так багато жалібного звука «і». — Це Ірина… відьма. Ви були в мене сьогодні вранці.
Потемнів отвір вічка.
— Як ви дізналися, де я живу? — у голосі страх. — Я міліцію викличу просто зараз, у нас віддок поруч!
— Алевтино Ігорівно, не треба міліцію. Я можу… розповісти вам, що сталося з Олегом.
* * *
З дитячої визирнули відразу два невеликих личка. Хлопчики були майже однаковими на зріст і не дуже схожими один на одного: перший — викапаний батько. Другий — копія мами.
— Хто там?
— Ніхто. Ану спати!
— Ма, хтось прийшов?
Олег стояв зовсім поруч, прихилившись плечем до стіни. Ірина не бачила зараз його обличчя й не хотіла бачити.
— Спати, я кажу! Це… сусідка, ви спіть, це вас не стосується.
Алевтина щільно зачинила двері дитячої. На ній був шовковий халат, накинутий на нічну сорочку; відьма пройшла за нею до кухні й сіла на поданий стілець.
Олег лишився стояти у дверях.
— Недобре, якщо ви мене обдурите, — глухо сказала вдова.
— Я не обдурю, — Ірина переплела пальці. — Олег, він, одним словом…
Вона замовкла.
Секунду тому ця жінка ще могла сподіватися: збожеволів, викрадений, утік…
— Я знала, — дуже спокійно сказала вдова.
— Двадцять сьомого березня, — прошепотів Олег. — Двадцять сьомого березня минулого року…
* * *
Двадцять сьомого березня сніг ще лежав у лісі, але ця річка, зігріта промисловими стоками, вже рухалася, текла в чорних підталинах берегів, поринала під лід і знову вибивалася на волю.
Він зупинився на залізному містку, зведеному тут ще до розпаду СРСР. Не дивно, що поруччя проіржавіло й відвалилося.
Він волів би проковтнути цю жменю таблеток удома в ліжку, але не хотів, щоб його там знайшли. Особливо, щоб знайшли діти.
Тому він з’їв усі, стоячи на тонкому містку над чорною крижаною річкою. І запив горілкою з пляшки. Постояв і ще кілька хвилин, а потім плавно, дуже м’яко полетів униз. І не відчув холоду — взагалі нічого.
Ірина здригнулася, уявивши собі цю картину. Жінка сиділа навпроти, дивлячись широко розплющеними почервонілими очима:
— Але навіщо? Навіщо?!
— В останню мить, — швидко сказала Ірина, — він пошкодував. Він дуже хотів би все повернути, але було пізно…
Читать дальше