Марина Дяченко - Одержима

Визирнув — переконався, що мама дивиться телевізор.

Прокрався до батькового кабінету. Причинив двері. Узяв кобуру з шухляди; приладнав на поясі.

Прислухався. Дуже тихо й дуже швидко вийняв із поліетиленового пакета ключ від сейфа. Одімкнув сейф. Вийняв пістолет.

Грала музика — ішов улюблений мамин серіал. Задихаючись од хвилювання, Антон зарядив зброю. Уклав у кобуру й відчув його чудову вагу.

— Антосю! — покликала з кімнати мама.

Він швидко сховав ключ до шухляди стола — знову загортати його в пакет часу вже не було.

— Чому ти в куртці? — здивувалася мама.

— Я зараз виходжу.

— Там тепло!

— Увечері обіцяли похолодання, — збрехав Антон.

— Ну, дивись, — вона обвела його здивованим поглядом. — Якийсь ти такий… Закохався, чи що?

— Та ні, я його кохала. Спочатку — то це точно. Мені було вісімнадцять років, дівчина яскрава, хотілося пожити… Думала, він травичку курить. А він уже на геричі конкретно сидів. Ну й от… Я спершу подумала — кохання, я його витягну, все таке… Сама ледве зіскочила. Він мене обдер, як липку: все, що лишилося від баби, від батьків, — усе виніс із дому й загнав. Ох, скільки це мені коштувало…

Вона замовкла. Демон сидів на підлозі, прихилившись спиною до дивана, і, здавалося, зовсім не слухав.

— Він зовсім був кінчений, — сказала Ірина. — Коли я його вигнала, він через півроку ласти склеїв.

— І тобі його не шкода, — сказав демон.

— До чого тут — шкода, не шкода?! — Ірина розлютилася. — До чого тут… Він моїм першим мужчиною був, ясно?

Демон мовчав.

Ірина знову, як дятел, перевіряла й перевіряла пошту. Щоразу від позначки «новий лист» у неї мороз ішов по спині. І щоразу лист виявлявся порожняком: спам або звіт про недоставлене повідомлення.

— Скільки тобі років? — запитав демон.

— А ти що, не знаєш?

— Ні.

— Тридцять один!

— Про дітей ніколи не думала?

— А нащо про них думати? Їх треба або робити, або ні! Я народжу — ти будеш мене утримувати? Будеш чи ні?

— Ні, — сказав демон.

— Тоді стули рота і не… пищи.

Демон заплющив очі. Ірина знову перевірила пошту. Подивилася на годинник: пів на сьому вечора.

— П’ять годин лишилося, — сказав демон. — А-а, все одно…

Він змінив позу, підтягнувши коліно до живота:

— А в мене були діти. Точніше, є. І вони досі не знають, що я мертвий.

Антон ішов, відчуваючи пістолет тілом. Раз у раз торкався кобури — крізь полу куртки. Розумів, що привертає цим увагу, але не міг стриматися.

Увесь світ став хворобливо-яскравим. Кожний люк, пофарбований у жовте, кожен кущ і світлофор сприймалися по-іншому. Проїжджали машини, і кожен відблиск на їхніх боках бив по нервах.

Він підійшов до кіоску, де торгували напоями, і попросив пива.

— Дітям не відпускаємо, — нахабно заявила літня тітка-продавчиня.

— Мені вісімнадцять.

— Не мороч голову!

Антон прискалився. Продавчиня аж сахнулася від його погляду, а він же тільки уявив, як витягне зараз ствол і рознесе їй голову впритул…

— Фархаде! — покликала тітка когось із глибини кіоску. Антон одійшов, відчуваючи, як пульсує бік, що притисся до пістолета.

Біля тротуару зупинився мотоцикл. Хлопець, одягнутий у косуху, неквапно йшов до кіоску; Антон зціпив зуби. Пістолет на боці робив його відчайдушним.

— Слухай, — довірливо звернувся він до мотоцикліста, — я права забув, а вона мені пива не продає… Візьми мені «Балтику», добре?

— «Балтику»? — хлопець гмикнув. — Ну добре…

Антон тицьнув йому гроші. Хлопець повільно купував, довго вибираючи, крекери, чипси, воду; нарешті, закінчив і відійшов від кіоску, простягаючи Антонові пляшку:

— На, братане. Тільки не пий на вулиці, бо заметуть тебе разом із «Балтикою».

— Ага, — Антон зрозумів, що йому ніде діти пляшку. Пройшов ще сто метрів, щоб не бачити більше осоружної продавчині, купив поліетиленовий пакет в іншому кіоску. Сховав пляшку. Подався до метро.

На півдорозі він трохи злякався, але повертатися було пізно.

Хлопчик пішов на вечірку. Дорослий хлопчик. Єдиний сенс її складного, нудного, тривожного життя.

Жінка витерла стіл. Чистота, яку вічно наводив Антон, спершу тішила, потім почала лякати. Вона хотіла показати його… психологові, чи що. Та, по-перше, не було зайвих грошей. А по-друге, вона боялася всього, пов’язаного з префіксом «психо». Антон нормальний, цілком нормальний. Любить чистоту? Та невістка «спасибі» скаже.

Вона знову витерла стіл — підсихаючи, він укривався некрасивими плямами. Як Антонові вдається прибрати так, щоб усе блищало?…