Марина Дяченко - Одержима

Вона хижо прищулилась:

— А чоловік твій, бува, не гуляв із білявою?

«Гуляв», — сказали їй округлені бабчині очі. Не конче з білявою, але гуляв абсолютно точно — з багатьма. І заробляв за це качалкою по спині.

— То це його син, — різко заявила Ірина. — Твого мужика. Сам не знає, звісно.

— Не може бути, — прошепотіла клієнтка.

Ірина надто пізно зрозуміла, що в клієнтки були на молодого плани. Якби вона здогадалась на хвилину раніше, тітка занадилася б ходити, як на роботу, на обряди жіночої привабливості, а тепер усе шкереберть, бо, сидячи за столиком зі свічкою й черепом, відьма думає зовсім не про діло. Так хірург помиляється за операційним столом, так диспетчер скеровує назустріч два літаки… А все через особисте життя мертвого Олега — з його вдовою, з його родиною, з його ослячою впертістю.

— Та яка різниця? — вона спробувала в останній момент підхопити удачу. — Він же не твій по крові. Гріха нема ніякого. Будемо приворожувати?

Жінка гірко дивилася на Валерину фотографію, хитаючи головою, ніби щось подумки підраховуючи.

— Він сусідський. Їхня хата через вулицю, вже сорок років… Ех, Васю-Васю, то оце ти підклав таку свиню? Піду плюну на твою могилу, Васю, за таке…

Краєм ока Ірина помітила рух. Ледь стрималася, щоб не здригнутися: демон нависав над столом, щось шукаючи в гірці паперових обгорток.

— Витягни газету! — звелів сухо.

Ірина не ворухнулася.

— Витягни й розгорни газету, відьмо! — повторив демон голосом, від якого посивів би навіть мармуровий пам’ятник.

Ірина ковтнула. Дозволила собі довгий докірливий погляд; здалася. Витягла з-під фото, конверта й обгорток принесену клієнткою газету.

— Хотіла я його привернути, — бурмотіла клієнтка, дивлячись на фотографію, — людині вже сорок, а й досі нежонатий, молодих боїться. Хотіла Валерку собі взяти, він хлопець ласкавий… сильний…

— Ось він, — сказав демон, указуючи довгим безтілесним пальцем на фото на першій сторінці.

«Народному художникові Росії Едуарду Раєвському сьогодні виповнюється сімдесят років», — прочитала Ірина заголовок. На фотографії всміхався тонколиций, свідомий своєї величі літній чоловік. За його спиною, віддаляючись у перспективі, містилися його роботи, але добре роздивитися можна було тільки одну картину — портрет дівчинки з букетом бузку.

— Є в мене до тебе довіра, — помовчавши, повідомила клієнтка. — До інших, скільки їх бачила, довіри немає. А ти мені від самого початку сподобалась… Валера — точно Василів син? Чи, може…

— Ця людина, — крізь палець демона злегка просвічувало фото художника, — сьогодні накладе на себе руки. У будь-який момент із четвертої нуль-нуль і до півночі. Причина… причина — трагічна загибель онучки.

— О зараза, — пробурмотіла Ірина дуже тихо, але клієнтка почула. Замовкла.

— То як? — знову заговорила, вимогливіше. — Точно син?

— Син, — сказала Ірина.

— А приворожуй, — спокійно сказала клієнтка. — Гріха в цьому великого немає… А Василеві помщуся, жеребцю. Прийду на могилу та так і скажу: «А Валерик, твій синок, мужик, не те, що ти!»

— Привертати, — механічно повторила Ірина.

— Відьмо, — демон присунувся майже впритул, — зараз перша година! Художник може вбити себе вже о четвертій! А тобі ще треба його знайти — і доїхати!

— Приворот, — повторила Ірина, наче двієчниця біля дошки. — Так… для надійного привороту принеси мені його волосся.

— Є, — клієнтка потяглася до сумки. — Захопила.

— І нігті.

— І нігті є, — клієнтка пишалася своєю передбачливістю.

— І… ґудзик.

— Ґудзик? — здивувалася клієнтка. — А я думала, знаєш, як це звичайно… до склянку з вином, м-м… так я, у мене, знаєш… а він і вина не п’є, горілочку тільки…

— Ґудзик, — Ірина твердо подивилася їй у вічі. — З того одягу, що він носить не менше року. Краще з піжами.

— Він у майці спить — яка в нього піжама?

— З сорочки. Зі спецівки. Тільки щоб точно — його ґудзик. Тоді я його тобі прикручу так, що… одним словом, тільки смерть вас розлучить, та й то нескоро! — Ірина набрала більше повітря. — Як застібну цей ґудзик на твоєму серці, так хай застане тебе любов, і як ґудзичок до сорочки, так раб Божий Валерій хай би до тебе горнувся, і як не відірветься ґудзик, так і ти не відірвися від його серця!

Клієнтка дивилася з повагою, з-під якої коли-не-коли таки прозирала колишня недовіра.

— А тепер іди! — Ірина підвищила голос. — Іди по ґудзик. Я… демона викликатиму. Без демона нічого не вийде.