Марина Дяченко - Одержима

Демон першим упізнав будинок із колонами. Фургончик іще стояв на роздоріжжі, вибираючи дорогу, неначе витязь, а демон за спиною в Ірини вже виставив довгу руку, вказуючи перстом:

— От він! Дивись, де машини!

Помилитися було важко. Ледь фургон однієї компанії від’їхав од будинку, як під’їхала друга знімальна група; Ірина пошукала очима, де припаркувати скутер. Знайшла.

Повісила поверх куртки фотоапарат на сірому шнурку.

— Сховай, — порадив демон. — Засміють.

— Помовч.

Квіти тепер випадали з образу; добре подумавши, вона залишила їх у багажнику. Пройшла повз хлопців, що розвантажували апаратуру, до охоронця біля входу на територію:

— Фотокореспондент газети «Вісті», — поплескала по «мильниці» на грудях. — Терміново в номер.

— Ваше прізвище? — охоронець завис над паперовим простирадлом довгого-предовгого списку.

Ірина раптом схопилася за кишеню, витягла телефон, імітуючи терміновий дзвінок:

— Так, Олегу, я на місці!

Вона відійшла на кілька кроків, повернулася спиною до охоронця, навсібіч випромінюючи діловитість досвідченої медійної акули.

— Четверта п’ятнадцять, — нагадав демон.

— Я й так поспішаю! — закричала в слухавку Ірина. — Але не збираюся халтурити через поспіх! Хочу повноцінну сесію, а тут натовп! Ти домовлявся про ексклюзивний час, і де він?!

На відьму, проходячи повз неї, скоса глянув чужий оператор.

— Зміни тон, — порадив демон.

— Довіряй професіоналу! — гаркнула Ірина. — Або роби сам!

За сто кроків, на розі, зупинився мікроавтобус. Ірина насторожилась; велика делегація з букетами, з величезними коробками, з огидною статуєю, сповитою в целофан, висипала на узбіччя й заозиралася.

— Так, сюди, — Ірина рушила до них, запрошуючи помахом фотоапарата. — Поверніться, будь ласка, груповий знімок… Щоб усі букети було видно, будь ласка. Це для архіву, Едуард Васильович дуже просив… Увага в кадрі!

Люди слухняно стали величезною дугою, охопивши фотографа. Ірина ввімкнула камеру й побачила, що акумулятор видихається.

То й добре.

— Готово! Тепер за мною, будь ласка, давайте я допоможу нести…

Вона підхопила другий кінець статуї, яку тяг сам-один уже немолодий чоловік із задишкою — судячи з обличчя й одягу, дрібний чиновник.

— Ви звідки? — неголосно, але дуже діловито запитала його Ірина.

— Академія…

— Чудово. Так, панове телевізійники, тут у нас академія… Проходьте, проходьте!

Поки охоронець вишукував у величезному аркуші запрошених чужі прізвища, які йому викрикували в обидва вуха, Ірина протиснулася за хвіртку, волочачи подарункову статую — і заразом чоловіка в костюмі. Демон пройшов мовчки, запхнувши руки до кишень. Його ніхто ні про що не спитав.

— Туди, — Ірина невиразно махнула рукою, передаючи статую дарувальникові. І одразу переметнулася до незнайомих телевізійників, які монтували апаратуру.

— Вибачте, де тут можна підключитися? — чемно звернувся до неї оператор.

Ірина роззирнулася. Дівчина в білій блузці, з великим бейджиком «Оля» на грудях, спускалася широкими сходами величезного будинку.

— Оленько! Покажіть, будь ласка, гостям, де краще підключитися!

Фраза була зважена, як на аптекарських терезах. І оператор, і, з певною натяжкою, Оленька визнали інтонацію цілком доречною; Ірина відчула себе серфінгістом на краєчку хвилі — дуже важливо піймати темп руху, інакше впадеш.

Переміщуючись од групи до групи, всміхаючись, киваючи, вона помалу просувалася парадними сходами нагору. Це нагадувало маленьку модель кар’єри; пощастило, що тут сьогодні так багато людей. Двічі пощастило, що вони одне одного майже не знають. Обслуга думає, що я з делегацією, делегація — що я з телебачення, телебачення — що я з обслуги…

Зупинившись на верхніх сходах, вона могла бачити крізь скляні двері і весь двір, і більшу частину холу. У холі вже стояли столи із закусками та вином. Букети в стрічках і мереживі переповнювали величезні вази, пахло часником і трояндами. Метушилися дівчата з бейджиками. Щохвилини під’їжджали нові гості. Ірина уявила на мить, що все це свято, як кремовий торт, згорить і згасне за секунду — коли прийде та сама звістка.

А квіти не зів’януть. Вони стоятимуть, пам’ятаючи про свято, і завтра, і післязавтра, і в день похорону. І зріжуться нові — для вінків. І та сама юрба, тільки вже пригнічена й Чорна, з’явиться висловити співчуття…

Вона потрусила головою, витрушуючи депресію. «Я тут, щоб урятувати життя, — суворо нагадала собі. — Життя цьому ювілярові, якого всі так люблять… або прикидаються».