Марина Дяченко - Одержима

Увійшов букет на ніжках — оберемок троянд, яких Ірина не бачила ніколи в житті. Букет був узутий у кросівки.

— Діду, з днем народження!

За лісом троянд (кожна завбільшки як кулак) блищали очі. Дуже живі, зухвалі, глузливі, знайомі Ірині за портретами. Розтинаючи юрбу, ні на кого не зважаючи, дівчина з квітами йшла через залу; художник широко розставив руки, ніби збирався прийняти дитину в обійми.

— З днем народження, дідуню, будь завжди здоровий!

Художник однієї рукою підхопив троянди, другою обійняв онучку. Аліса з’явилася на свято в повному велосипедному обмундируванні, не знімаючи навіть шолома, і хвилясте каштанове волосся вибивалося з-під сірого й чорного пластику.

— Аліска-свинятко! — у голосі діда виразно пролунало «царівна». — Де твоя сукня?

— Увечері, ну ввечері, діду, мені ще до перукарні!

— Уже майже п’ята година!

— Ще не вечір! — вона поцілувала народного художника в щоку. — Дідусю, я на хвилину, я буду о сьомій… Або о восьмій.

— Свинятко, — художник засмутився, але й не намагався сперечатися.

— Ну добре, я постараюся раніше!

У її веселості, підкреслено-безтурботній, Ірині привиділася фальшива нота. Вона що, завжди прикидається дитиною для старого діда?

Чи саме сьогодні її щось турбує, і вона не хоче цього показувати?

Букет перекочував до рук тієї ж таки розпорядниці. Звідкись принесли вазу на половину людського зросту — у такій вазі можна було втопитися; Аліска-свинятко, у велосипедних трусах і в чорній обтислій майці, пройшла крізь юрбу у зворотному напрямку — як і раніше ні на кого не зважаючи. Вона пройшла повз свої портрети: повз акварельний начерк, і «У перший клас», і портрет із бузком — навіть не кинувши на них оком, і вийшла, на прощання помахавши дідові рукою.

Ірина подивилася на народного художника. Піймала погляд, яким той проводжав онучку. Прихилилася до стіни між двома нудними натюрмортами:

— Олегу, це засідка.

— Що?! — демон насторожився.

Ірина мертвою рукою витягла з кишені телефон. Людина з телефоном привертає значно менше уваги, ніж той, хто говорить із невидимим співрозмовником.

— Я не зможу.

— Здуріла, відьмо?

З телефоном біля лиця, з фотоапаратом-«мильницею» на шиї вона вийшла з зали; у холі вже юрмились, і стихійні групки піднімали келихи за ювіляра.

«Цього разу самогубця не треба шукати, — думала Ірина. — Не треба вгадувати його мотив. Усе просто й абсолютно неможливо, тому що мені його не зупинити. Щойно він дізнається про загибель цієї дівчинки — я можу хоч штабелем скластися, хоч сама повіситися в нього на очах — його не зупинити».

— Олег?

— Агов, відьмо, ти несповна розуму?

— Що з нею станеться, ти знаєш? Як вона загине?

— Не знаю… Ти куди?!

Ірина вибралася на свіже повітря. У дворі повно було людей і машин, на вході додалася рамка-металошукач і охоронців зібралося вже троє. Аліса, з шоломом під пахвою, зі склянкою води в руці, стояла біля давно не митого сірого пежо; на даху машини закріплені були два велосипеди, і хлопець років двадцяти перевіряв кріплення.

Показний хлопець, треба сказати. Височенний, м’язистий, прекрасної статури, у шкіряній жилетці на голе тіло, так що круглі плечі горбились, мов у кіногероя. Довге світле волосся вибивалося з-під чорної бандани, у мочці лівого вуха погойдувався масивний кульчик. Внучка художника, виявляється, ласа на мачо й не любить «ботаніків»…

Ірина дивилась на них, як і раніше стискаючи телефон:

— Олегу, послухай. Ми старого не врятуємо.

— Якщо він помре — ти теж помреш! — прошипів демон. — Забула?

Ірина глибоко зітхнула:

— Припини, не залякуй… Ні вмовлянням, ні обманом, ні ліками, ніякими психологічними викрутасами його не врятувати. Йому сімдесят років, він усе бачив і знає, його тримає на світі ця Аліска-свинюка, чи як там він її називає…

Вона пройшлася вздовж фасаду, намагаючись не випускати з очей лиця дівчини. Тепер, коли дід не бачив, вона здавалася старшою, серйознішою й сумнішою. І її, поза сумнівом, щось мучило. Проблема, яку треба розв’язати сьогодні; хлопець щось говорив, повернувшись до Ірини спиною, його руки викривали нервозність. Кріплення давно були затягнуті й перевірені, а він усе перевіряв і перевіряв їх, ніби не наважуючись зрушити з місця.

Аліса похитала головою. Кинула свій шолом на заднє сидіння й віддала склянку першому-ліпшому гостеві. Гість сторопів.

Не озираючись, дівчина залізла в машину, хлопець сів за кермо, і обоє одночасно грюкнули дверцятами. Ірина, на ходу ховаючи телефон, поквапилася до воріт.