Марина Дяченко - Одержима

Аліса сиділа засмучена, дивлячись уперед на дорогу. Щітки-двірники знову гойднулись, як два метрономи; Аліса завжди пристібалася в машині. Це її за кордоном навчили.

— Вово, пристебнись.

— Іди нафіг.

Вона замовкла, тепер надовго. Вова прикусив язика; посилати людину, від якої залежить твій порятунок, може тільки повний ідіот.

Або невдаха-панікер; він сам щойно вклав їй до рук святий привід відмовити йому в допомозі.

Він перелаштувався, випадково підрізавши якусь «Ладу». Скинув швидкість, мовчки клацнув паском. Знову спробував розігнатись, але попереду йшов брудний повільний фургон, а ліворуч не давав його випередити суцільний потік машин.

— Вибач, — сказав він якомога жалібніше. — Я просто, ну, не спав сьогодні. Голова болить.

Вона мовчала.

— Аліско, ну вибач мені. Я більше не буду.

— Дитячий садок…

— Чесне слово.

Він дочекався прогалини зліва й випередив фургон. І випередив стару тойоту. Перелаштувався в крайній лівий ряд; зустрічна вантажівка хлюпнула на вітрове скло віялом бруду. Щітки-двірники розмазували її по склу, й каламутні патьоки заважали дивитися.

— Чесне слово, — знову заговорив Вова. — Я зав’язав, тепер зовсім. Вітька бере мене назад на роботу. Я поверну ці гроші до цента. До копієчки. Ще тітчину квартиру продам у Твері…

Аліса мовчала.

— Тільки мені треба їх віддати завтра, це найпізніше, — його голос затремтів. — Розумієш?

— Ні, — мовила Аліса. — То ти казав, що другові винен, а тепер виявляється, що тебе мало не на лічильник поставили?

— Та ні, — він спробував розсміятися. — Що ти. Там нормально, пацани свої… Просто треба повернути. Обов’язково.

— Увечері, — сказала Аліса. — На банкеті. Я знайду правильний час, щоб попросити.

— А він тобі хоч раз у чомусь відмовляв?! — від полегшення Вова готовий був сміятись уголос.

— Відмовляв, — сказала Аліса дуже дорослим, відстороненим голосом, і Вова відразу ж їй повірив.

Позаду став сигналити крутезний чорний мерседес. Вова дочекався прогалинки справа й знову поміняв ряд. Ображено нявкнув сірий фольксваген.

Дощ припустив. Двірники замахали туди-сюди без упину.

— А велики наші на даху, — сказала Аліса.

— То й що?

— Дощем помиє…

Вова тицьнув пальцем у кнопку радіоли. У салоні закрутилася безглузда пісенька без початку й кінця.

— Круто зараз на скутері, — Аліса дивилася в бічне дзеркало.

— Що?

— Та он, намахана тітка на скутері вишиває…

— Хрустики, — промурмотів Вова. — Я їх ненавиджу.

Що він виробляв на трасі! Що цей ідіот виробляв! Випереджав, пригальмовував, йому сигналили зусібіч, і видимість щосекунди скорочувалася, і кислотна міська вода пінилася під колесами. Дощ лив, голячи пізні білі кульбаби на узбіччі.

Кожен маневр пежо змушував відьму підстрибувати на сидінні. Зате коли машина з велосипедами на даху нарешті вливалася в ряд і кілька хвилин ішла спокійно, Ірина починала мерзнути; пальці її на кермі задубіли і втратили чутливість.

Мимохіть вона думала про жінку, що кілька років тому сфотографувалася на пікніку з чоловіком і дітьми. І чоловік ще був живий.

— Ти небезпечно їдеш, — сказав у потилицю демон.

— А що ти пропонуєш? Що, що?!

Демон знову замовк.

— Що тобі зробила ця бідна тітка, твоя вдова? — Ірина не могла заспокоїтися. — Чому не можна відпустити людину з миром? Вона б іще вийшла заміж, у дітей був би батько! Ба ні, треба глумитися. Треба запам’ятатися, заповнити своєю смертю її життя, нехай посивіє завчасно…

— Нічого вона не посивіє.

— Та вона вже сива!

— Ну, пофарбується, подумаєш.

— Скотина ти, Олегу.

— Вона при живому чоловікові пречудово жила з іншим мужиком, і все було о’кей.

Дощ бив відьму по щоках:

— А, то ти ревнуєш…

— Відьмо, — сказав демон їй у самісіньке вухо, — помовч, я тебе дуже прошу. А то вб’єшся на цій торохтілці. Кісток не позбираєш. Я тобі обіцяю.

Ірина знайшла за завісою дощу обриси велосипедів на даху машини — і, зціпивши зуби, додала газу.

— Треба було тобі з ним залишитися. З дідом, тобто. Піддобрити.

— І вийти до банкетного столу в пітній майці? Ідеально. Усі в захваті.

Дощ хльостав по вітровому склу пежо.

— Та не переймайся, — сказала Аліса, дивлячись на дорогу. — Я сказала, що візьму сьогодні — значить, візьму.

— Готівкою?

— Так. Я знаю, він карткам не дуже вірить.

— Спасибі, — голос у Вови мерзнув. — Я знав, що ти справжній…

У кишені в нього засмикався телефон. Заграла ретро-пісенька: «Ми летимо у блиску шпиць, скоріш од птиць, серед мигтіння лиць…»