Марина Дяченко - Одержима

Не так. Не з того кінця. «У вас відпав номерний знак». «У вас на капоті вм’ятина». «У вас зараз упаде велосипед з даху». Усе не те, неправда викривається за секунду, немає зачіпки.

«Вас кличе ваш дідусь, я від нього, він послав мене вслід». Ще більша дурість: у діда мобільний, у внучки мобільний, один дзвінок розсіє сумніви, якщо вони виникнуть.

«Це велика таємниця, я від вашого дідуся, не кажіть йому, що я знаю…» Оце вже свіжіше; не завдаючи собі клопоту додумати наступну фразу, Ірина рушила й, оминаючи машини, стала пробиратися крізь затор до пежо.

— Куди прешся?!

На неї гарчали з-за шибок. Вона просочувалась, наче вода між щільно складеними цеглинами, іноді зачіпаючи ліктями дзеркала й щосекунди ризикуючи заробити по шиї, почуваючись дедалі ліпше в міру наближення до пежо: нарешті від неї щось залежало. Від її вміння переконувати. Від її інтуїції, професійної волі, зібраності, від таланту відьми, нарешті; коли між нею й пежо залишалося п’ять метрів, спереду перемкнувся світлофор.

— Їдьмо, — сказала Аліса.

Вова рушив й устиг проїхати в щільному строю метрів п’ятсот, коли вона повторила впевненіше:

— Їдьмо!

Тільки зараз Вова зрозумів, що вона має на увазі, і не повірив своєму щастю:

— Д-дякую. Ми зайдемо, ти побачиш, на хвилинку. Вони мені не вірять — а тобі вони повірять, ну й одразу, куди там, до тебе додому, до перукарні, я тебе скрізь возитиму, тільки скажи куди…

З радості він став балакучим. Йому здалося в цю мить, що проблему дивом розв’язано й більше нема про що турбуватися.

Клята машина віддалялася. Велосипеди пливли над дахами автомобілів, і сонце, ледь визирнувши, вигравало на блискучих шпицях. Пежо був, як морквина під носом віслюка — шмигаючи поміж машин, Ірина майже наздоганяла його, але в цю секунду рух на вулиці пожвавлювався, і невидима нитка смикала пежо вперед, ніби гаманець на мотузочці.

Ірина лаялася вголос. Потім захрипла. Потім змирилась. Уся її невелика водійська майстерність ішла на те, щоб не відірватися від пежо. «Ще п’ять із гаком годин я не витримаю», — думала відьма, позираючи в дзеркало на демона за спиною.

Демон мовчав. Змирився. А може, довірився Ірині.

— Уже близько, — сказав Вова. — Це тимчасова хата, я там якось бував, ми зі Славком заходили у справі…

— Уперше й востаннє я тебе витягаю, — крізь зуби сказала Аліса. — Більше ніяких Славків.

— Клянусь!

— Ого, як пафосно.

— Що?

— Та нічого, — Аліса глузливо повела плечем.

У такі хвилини Вова чіткіше усмідовлював відстань між ними. Зимуючи в Парижі, стажуючись у Флориді, вільно розмовляючи трьома мовами, Аліса тримала його, як домашню тваринку — на повідці й на дистанції. То підтягувала до себе, то відпускала; йому багато разів хотілося її вдарити. А зараз закортіло вдесятеро більше.

Але вона — його єдина ниточка до порятунку, тому Вова стримався.

Пежо з велосипедами на даху стояв на стоянці перед маленьким супермаркетом. На щастя, у Вови була дуже примітна фігура, а в Аліси — примітний одяг.

— Он вони, — сказав демон.

Ірина сповзла зі скутера й мало не впала. Ноги підкошувалися. Моторолер був обліплений брудом, бак спорожнів майже повністю.

— Відірвуться.

Ірина зі схлипом вилаялась. Поспіхом прикувала скутер до залізної огорожі й пошкутильгала вслід за Алісою — у двори.

Тут зносили хрущоби. Один будинок стояв, наче після бомбардування, вивернувши назовні припалі пилом нутрощі. Другий, уже порожній, чекав своєї черги. У третьому ще виднілися на вікнах фіранки, ще висіла білизна на балконах, збираючи розсіяну в повітрі бетонну завись. Аліса зі своїм хлопцем упевнено крокували до третього.

«Поверну їй гроші, — думав Вова. — Ні… кину їй у лице. І скажу все, що накипіло. Може, вмажу. Один тільки раз дам по пиці, хай не думає, що вона особлива…»

Аліса, ніби прочитавши його думки, здивовано повернула голову. Вова вичавив із себе усмішку.

У неї були дивовижні губи. І чудовий зад, обтягнутий велосипедними трусами. Вова мучився, як грішник на пательні: він хотів її і ненавидів. І багато разів мріяв, як добре було б прикувати Алісу до батареї й так пожити хоча б кілька днів. А потім — під суд і в буцегарню, але пам’ятати все життя, що вони були, ці дні, ця влада, це чуже й доступне, привласнене тіло…

Він важко дихав. Він боявся виказати себе поглядом, жестом, запахом. І так тривало цілу хвилину, а потім він ніби гепнувся з небес на землю: згадав, навіщо вони тут, і хто така Аліса, і хто він такий.