Марина Дяченко - Одержима

Але це ж не джунглі, це майже центр міста! І ані душі! Порожній будинок навпроти, порожня доріжка під вікнами й віддалені хмари пилу над руїнами знесеної п’ятиповерхівки…

Крізь голоси вона ясно розрізнила дзвінок свого телефону десь там, у передпокої. Дзвіночки — заставка з «На добраніч, діти!» — рінґтон для дідових викликів. Господи, вже майже сьома, він там місця не знаходить! Ну й подаруночок на ювілей…

— Агов, ви що… геть охрініли? Мене вже шукають!

Незрозумілий жарт чужою мовою. Сміх.

— Слухай мене уважно. За лівим плечем у тебе — ангел смерті…

Вова ривком озирнувся. Демон, що стояв у нього за спиною, підбадьорив відьму кривою посмішкою.

— …Але ще без меча, меча в нього нема, отже, тебе можна врятувати… Заткнись! Аура в тебе тьмяна, мічена, хтось на тебе пристріт наслав. За минулі два-три місяці — відчуваєш, яка непруха?

— Точно, — простогнав Вова.

— Енергія в тебе витікає з нижньої чакри, так і сочиться, життя тобі вкорочує. Видно, дівка якась на тебе образилась і обряд замовила. Згадуй: скривдив дівку?

Вова роззявив рота. На своєму віку він скривдив багатьох дівок, особливо останнім часом.

— Твоє щастя, що твій ангел-охоронець тобі мене по дорозі послав. Сильний у тебе ангел… Ти хрещений?

— Т-так…

— Хрест носиш?

— Буду…

— Носи й не знімай! Якщо цей день переживеш — до старості живи й радій. Та якщо з Алісою щось станеться — здохнеш просто сьогодні й підеш прямо до пекла.

— Я не хотів! — притихлий було Вова знову забився в невидимих тенетах. — Я не знаю… Та вони, може, й нічого… Я тільки до її діда, ну, нехай дасть грошей, а я поверну, я віддам…

Ірина, на дві голови нижча, міцно взяла його за шкіряну жилетку на грудях:

— Ти розумієш, у що влип?

Вова гарячково ковтнув клубок.

— Якщо ти скажеш її дідові, що привів Алісу в кубло наркоманів, — знаєш, що він із тобою зробить?

Вовин мужній борлак жалібно сіпнувся.

— Він людина зі зв’язками. Виймуть тебе з річки через місяць… Сказати, в якому вигляді?

Вова гикнув.

— Тільки я можу тобі допомогти, — суворо продовжувала відьма. — Я говорю з ангелами. Мені допомагають демони. Давай свій телефон.

Вова змахнув довгими віями.

— Трубку свою давай! — заревіла Ірина. — Мобільний! Іди в машину й не смій відсвічувати, доки я не дозволю тобі дихати, ясно?

Високий плечистий атлет наче став нижчим на зріст. «Боже мій, які ж вони падлюки», — подумала Ірина відчужено.

— Усі мужики — козли, — сказала вголос, дивлячись, як віддаляється Вовина спина.

— Усі баби — лярви, — відгукнувся демон. — А ця ще й дурна. Вона що, не розуміла, куди він її веде?

Так, у деяких сферах життя вона була дурною, просто-таки безнадійно. Мати називала це м’якше: вона вважала, що, проводячи більшу частину юності за кордоном, Аліса «відірвалася від реалій».

Їй траплялося курити травичку й ковтати екстазі з друзями в клубах. Виходило смішно, красиво, мило, з присмаком забороненого, але не брудного. Вона, звісно, знала, що робота пушера небезпечна й важка, але ніколи й у страшних снах не могла побачити, що це торкнеться її хоч пір’їнкою. Дивіться, Аліса Раєвська — заручниця наркоторгівців! Або навіть підручна? Або те й те одразу?!

Вона гадки не мала, що Вова приторговує травою і, довідавшись, цілком могла кинути його в скруті. Але погано те, що іще місяць тому вона була по вуха закохана у Вову й не встигла остаточно до нього охолонути. І, зрозуміло, їй подобалося мати владу над таким мужиком, а гроші… Що гроші? Зрештою, дід багатий…

Аліса не боялася висоти, темряви, швидкості й замкненого простору. Її ніколи в житті не били. Вона вважала себе дівчинкою, з якою нічого не станеться — так, ніби ім’я її захищало. А тепер їй було страшно — не через ці голоси, не через ґрати на вікні, а через запах.

У цій кімнаті стояв такий запах, що волосся ставало сторч, — запах безнадії, приниження, смерті. Що вони тут робили, кого тримали, навіщо на вікні ґрати?

Коли розчинилися двері, Алісі пригадалася сцена з «Кавказької полонянки», яку дід обожнював. Їй захотілося водночас сміятися — і кричати від жаху.

— Алло, це служба порятунку? Просто зараз Раєвську Алісу, внучку народного художника Росії, убивають у наркокублі! Допоможіть, убивають!

Вона телефонувала з Вовиного мобільного, набираючи й нуль два, і нуль двадцять, і дев’ятсот одинадцять. Вона телефонувала всім диспетчерам, до яких могла дотягтися.