Марина Дяченко - Одержима

— Не бери! — Аліса з тривогою подивилася в дзеркало на самоскид, що плив за ними. — Дай, я…

Але Вова вже витяг телефон із нагрудної кишені жилета.

— Алло, — тепер він тримав кермо однієї рукою. — Так… Ну, пам’ятаю, — голос у нього змінився, злегка захрип. — Завтра будуть… Ні, Славко сказав, можна завтра. Ні, Славко… Ну я ж не брешу! Славко так сказав, що можна, я завтра принесу… Я не викручуюсь, я…

Він замовк. Різко пішов праворуч; іззаду заревіли водночас два чи три гудки, а потім почувся удар, від якого волосся в Аліси стало дибки.

Відьмі траплялося переживати і страх, і жах, але це був один із наймоторошніших моментів.

Заверещали гальма. Заскреготіло залізо. Задимилися сліди шин на мокрому асфальті. Три чи чотири машини зіштовхнулися, перегородивши трасу. Ірина метнулася праворуч, і маленькі скутерові колеса перерахували всі вибоїни на узбіччі.

— Усе, — скрипуче сказав демон.

Траса зупинилася, ззаду прибували й гальмували, завмирали, сигналили машини; попереду раптом відкрився просвіт, і в нього, наче примара у водяному серпанку, беззвучно й плавно поплив силует машини з велосипедами на даху.

Озирнувшись, Аліса встигла побачити: великий білий мерседес, уникаючи зіткнення, пригальмував, і одержав під зад від тих, що йшли за ним, і врізався ще в когось. Другий удар злився з третім; дощ зробив покриття слизьким, але він же й уповільнив загальну швидкість. Якби таке сталося в гарну погоду на ста тридцяти — тут би була, можливо, гора трупів.

— Валимо звідси! Скоріше!

Кинувши телефон, Вова обома руками вхопився за кермо. Аліса втиснулася в крісло: хоч би номер не записали, він брудом заліплений. Але в нас же велики на даху — особлива прикмета…

— Вовко, велики треба зняти…

— Вони мені кажуть сьогодні везти гроші, — сказав Вова чужим тонким голосом. — Просто зараз. Геть охрініли… Цей їхній головний, Артур, обматюкав мене, чого я їх обіцянками годую…

Позаду на трасі збирався величезний затор.

Уперше на Ірининій пам’яті її скутер набрав сімдесят. Вода летіла з-під коліс, а пежо, здалеку схожий на карлика-лося з величезними рогами, усе одно віддалявся.

Холод зник. Ірині було жарко, хоч на ній не лишилося, напевно, сухої нитки. Дівчина вижила, непоправного не сталося; пронесло, цього разу скасувалося, всьому можна запобігти…

Машина з велосипедами розчинилася в дощі, і разом з водою відійшла відьмина ейфорія. До півночі залишилося ще шість із чвертю годин, і будь-якої миті — будь-якої! — на дівчину чигає смерть.

— Я продав би машину, розумієш, але хто її купить от просто зараз? І скільки дадуть? Та й машина записана на матір, у мене доручення, але не генеральне, а…

— А якщо велики продати?

— За сто тисяч?!

— Про що ти думав раніше?!

— Та ні про що я не думав!

— Воно й видно, — гірко сказала Аліса.

Помовчали три хвилини.

— Я добуду ці бабки, це не так багато, просто ці недоумки геть охрініли…

— Ти ж казав, що Славко тобі начебто друг!

— Я ж і думав, що друг! А як дійшло до бабок, злив мене начисто…

— Зателефонуй йому.

— Я цілий день телефоную, він слухавки не бере.

Помовчали п’ять хвилин. Їхати стало легше. Дощ ущух.

— А якщо ти кудись звалиш? Поїдь до Твері, де тітчина квартира.

— Ага. Та тільки вони знають, де живе моя мати, до якої школи ходить сестра…

— Що, так серйозно? — Аліса сполотніла.

— А ти думала!

Помовчали десять хвилин.

— Аліско, — хрипко сказав Вова, поглядаючи в дзеркало. — Ця баба на скутері нас пасе.

Аліса озирнулася. Справді, жінка на скутері й далі теліпалася в правому ряду, біля самого узбіччя.

— Ти параноїк, — сказала поблажливо. — Знаєш, що скутер швидше сорока п’яти звичайно не їздить?

— Але це ж та сама баба!

— А це — та сама траса! І всі їдуть до тієї самої Москви! Що, твоїм друзям-пушерам робити нічого, крім як відправляти за тобою старих тіток на скутері?

Із самовпевненістю тінейджера Аліса вважала старезним усе, старше за тридцятку.

— Аліско, — помовчавши, сказав Вова, — а давай ти зі мною до них під’їдеш?

— Я?!

— Поясниш їм, хто ти така й де візьмуться гроші. Вони ж мені не вірять, розумієш?

Гонка по трасі вимотала відьму, ніби вона була рваною стрічкою, що волочиться по асфальту за сірим пежо. Затор біля в’їзду до міста став коротким перепочинком.

«У вас аура жертви». «Вас зурочили». «Вам пороблено». Всі ці й подібні фрази вона виголошувала подумки, під’їхавши — знову ж таки уявно — до машини з велосипедами й домігшись, щоб Аліса опустила скло. І щоразу відповіддю була зневажлива гримаска, і щоразу скло піднімалося, відтинаючи другу спробу.