Марина Дяченко - Одержима

— Ти чого? — спитала вона, дивлячись знизу вгору.

— Нічого… Усе гаразд.

— Тебе ламає, чи що?

Вова притис долоню до розбухканого серцем боку. Похитав головою.

— Часу обмаль, — сказала вона заклопотано. — Доведеться в перукарні все швидесенько, програма-мінімум…

— Кілька хвилин, — пообіцяв він.

— Алісо!

Обоє озирнулися.

Та сама жінка, що їхала по трасі на скутері, мокра, в брудних чоботях, доганяла їх, шкутильгаючи, риссю. Вова здригнувся.

— Алісо, — важко дихаючи, жінка наздогнала їх біля самого під’їзду. — Я дещо повинна вам сказати, це стосується вашого діда.

— Ви хто? — дівчина відступила.

— Я? — жінка всміхнулася, усмішка була б цілком світською, якби не бруд на лиці. — Мене звуть Ірина, я… екстрасенс. Це стосується вашого дідуся, нам треба негайно поговорити.

— Фігня, — зарозуміло сказала Аліса. — Ідіть і говоріть із дідом.

— Це стосується й вас! Вам загрожує небезпека. Я точно знаю, що ви можете померти сьогодні до півночі, якщо не послухаєте мене!

— Божевільна, — повідомила Аліса без ознак хвилювання. — Пардон, ми поспішаємо.

І вона повернула до під’їзду, тягнучи за собою хлопця. Відчинилися й зачинилися дерев’яні двері в лусці давно обдертих оголошень.

Ірина, знесилена, сіла на стару лаву.

Сорок років тому бабусі, сумуючи за рідними селами, проводили тут дні й вечори, перемивали кістки, базікали, пліткували, роздивлялись, як проходить повз них життя. Усі вони померли в поважному віці, та й лава доживала останні дні. Ірина сиділа, слухаючи, як б’є віддалік чавунна баба по стінах п’ятиповерхівки.

Демон сів поруч:

— Ну?

Вона мовчала. Цей день пішов шкереберть із самого ранку; відьма знала, хто в цьому винен. Жодного разу в її практиці — жодного разу! — людина, яку вона лякала б скорою смертю, не поводилася так байдужно.

— У тебе вигляд, як в опудала, — сказав демон.

«Я схожа на міську божевільну, — подумала Ірина похмуро. — Дівчина не сприйняла мене всерйоз. Мала паскудниця».

— Що? Удар по самолюбству? Агов, відьмо! Куди вони пішли, що за кубло, хто цей мужик із нею? Ти мене чуєш?!

Ірина відкинулася на тверду спинку й заплющила очі. Дідок-п’яничка, що проходив повз, подивився на неї здивовано.

— Привіт! А це хто?

Артурові було років тридцять, він був чорноволосим і дуже смаглявим, сидів на підлозі, схрестивши ноги.

— А це, — почав, явно хвилюючись, Вова, — моя подруга.

— Абанамат! — Артур блиснув маленькими чіпкими очима. — Качку, дорогий, дякую. Удружив.

— Ні, — Вова занервувався сильніше. — Це внучка Раєвського, художника. Вона мій гарант… Вона добуде бабки, я завтра принесу.

— Скільки разів ти казав «завтра»? — ласкаво запитав Артур. — По-моєму, гнилий базар, так?

Аліса розглядала маленьку кімнату. Меблів майже не було, шпалери висіли клаптями, підлога була встелена у два шари відносно новими, але брудними килимами. У кутку на голому бетоні стояли поруч кальян — і світлий ноутбук із яблуком на кришці. Під вікном, розлігшись на подушках, спав чоловік, байдужий до всього, ніби в залі очікування.

Двері до сусідньої кімнати були оснащені засувом. Дверей до кухні не було зовсім — там двоє наголо бритих сизолицих ґевали пили з трилітрової банки чи то молоко, чи то кумис, чи то розведений клей ПВА.

— Я дістану в діда гроші, — сказала вона зарозуміло й твердо. — Хоча…

І подивилася на Вову поглядом, від якого тому знову захотілося вдарити її.

— Я обіцяю, — знову заговорив Вова. — Зуб даю…

— Нахріна мені твій зуб?

Артур, прискаливши око, розглядав Алісу. Там, де він виріс, тільки гуляща дівчина могла б вийти з хати у велосипедних трусах.

Та й то — страшно уявити, що б із нею сталося через хвилину.

— Твій дід багатий, так?

— Багатий, — з відразою відгукнулася Аліса.

— Тоді так: ти, Качку, іди до цього багатого дурного діда й візьми лаве сьогодні, а не завтра. А ти, красуне, сідай зручненько… Косячок будеш?

Хлопець вийшов з під’їзду хвилин через п’ятнадцять. Не вийшов — вилетів, тримаючись за лице; сам. Без Аліси.

— Де вона? — Ірина підхопилася.

Хлопець дивився на неї каламутними очима.

— Де Аліса?! — відьма моментально забула про втому.

— Там, — він ковтнув клубок.

— Де «там»?!

— Нічого не знаю, відвали!

І в паніці подивився на вікна п’ятого поверху.

Вікна квартири з килимами виходили на інший бік.

Замкнена в тісній смердючій кімнатці, Аліса ніяк не могла повірити, що це серйозно, що це насправді, що це сталося з нею. За фанерними дверима перемовлялися незрозумілою мовою, і навіть сміялись якось незрозуміло; вікно було замкнене наглухо, ручки на рамах зняті, зсередини ґрати. Чим вибити шибку, щоб покликати на допомогу? І хто почує?