Марина Дяченко - Одержима

І потягла до люка.

З даху відкривався прекрасний краєвид на руїни й сусідній сквер. Міліційна машина вже обігнула будинок і під’їхала до під’їзду, з боку вулиці чулося завивання пожежної сирени. Ірина вибралася першою, схопила Алісу за лікоть, потягла нагору, допомагаючи вибратися.

Чоловік із сумкою, низько пригнувшись, тікав по даху в напрямі дальнього торця будинку. Він одійшов уже досить далеко, озирнувся, сунув руку за пазуху…

— Лягай! — гаркнув демон.

Ірина впала на руберойд. Найменше їй хотілося бути героїнею бойовика, тим більше другорядного; щось цвірінькнуло в повітрі над самою головою. Ідіот! Озброєний кретин, дебіл, щоб тобі твій ствол у горло засунули й повернули, щоб ти своїми кулями вдавився, щоб тебе… (Напевно, той чоловік посивів би дочасно, якби його вух досягли відьмині прокльони).

З відкритого люка сунув чорний дим. У житлових дев’ятиповерхівках навколо почали відчиняти вікна, з’явилися глядачі на балконах. Ірина дочекалася, доки божевільний із сумкою й пістолетом почне спускатися пожежною драбиною, доки зникне, і тільки тоді відпустила Алісу, яку притискала, виявляється, до даху:

— Ходімо, доки тут усе не згоріло й доки нас не пристрелили.

Аліса схлипнула. У жмені в неї заграв мобільний — дон-дінь, дон-дінь…

— Відповідай дідові, — Ірина потягла її за руку, підводячи і ставлячи на ноги. — Поясни, що все добре.

Аліса витріщилась на неї, як на божевільну. Ірина м’яко відібрала в неї телефон:

— Алло, це Едуард Васильович? Із днем народження вас! Це говорить перукар вашої Аліси, вона зараз на укладці й не може розмовляти. Вона обов’язково перетелефонує… Так, я вже закінчую! Хвилину — і вона буде готова! Дякую!

Пожежна машина, сурмлячи й блискаючи, зупинилася біля самого будинку. Ірина мовчки віддала Алісі телефон:

— Зараз спустимось, і перетелефонуєш.

— Ви хто?

— Дід Піхто! — гаркнула відьма. — Сьома година — чого ти й досі не в діда на святі?!

Ірина не боялася висоти. Інша річ, що спускатися пожежною драбиною з даху п’ятиповерхівки їй доводилося вперше в житті.

Будинок був оточений цікавими. Над дахом стояв стовп диму, який, утім, уже рідшав. Пожежники лаялися по рації; під’їхала друга міліцейська машина.

Зістрибнувши з двометрової висоти, відьма добряче забила ступню. Щодо Аліси, то вона, з божевільними очима й чорним од кіптяви лобом, могла б запросто позувати дідові для епохального полотна «Велосипедистка рятується од вогнів Помпеї».

— Як ти почуваєшся?

— Д-добре…

— Мерщій за мною.

І, схопивши Алісу за руку, відьма пішла вперед, кульгаючи і затуляючи лице рукою:

— Ой, погорільці ми… Ой, усе згоріло, яке горе…

Від неї співчутливо задкували й співчутливо сахалися. Ірина пройшла повз міліціонера в бронежилеті, що обвів її уважним поглядом:

— Громадянко!

— Усе згоріло, — схлипнула Ірина в екстазі.

— І документи? — проникливо припустив міліціонер.

Але цієї миті в нього на поясі ожила рація — і зажадала термінового звіту.

Не прискорюючи ходи, аж ніяк не переходячи на біг, Ірина йшла, розмазуючи бруд по обличчю, вдаючи, що плаче. Алісина рука в її руці спробувала викрутитися:

— Слухайте…

— Іди за мною, — монотонно прогула Ірина. — Йди… Ах ти ж паскуда.

На стоянці, де мав чекати Вова, не було сірого пежо з велосипедами на даху.

— Вова твій поїхав, — повідомила відьма.

— Він не мій.

— Твій, твій. Він мені все розказав.

— Ви з ним говорили?!

— Скоріше, — Ірина відстібнула від огорожі свій моторолер. — Сідай.

Аліса позадкувала:

— То це ви всю дорогу за нами їхали?!

— Я тобі життя рятую, — прогарчала Ірина. — Хочеш жити…

Недоречно згадався Термінатор.

— …йди зі мною!

Вона нервово засміялася, долаючи пафос моменту, і викинула Вовин мобільник у найближчу урну.

— Діду, ти не хвилюйся, будь ласка, і не ображайся, я… в перукарні. Так, досі… Що це гуде? Це фен гуде. Я вже закінчую… Буду от-от… Перетелефоную, як під’їду… Цілую… З днем народження!

Голос в Аліси трохи тремтів, але загалом упоралася вона добре. Ірина подивилася в дзеркало свого скутера; тепер, коли місце демона зайняла Аліса, відьма відчувала дивну порожнечу.

Наче їй бракувало Олега.

— Де, ти сказала, повертати?

— Через один провулок праворуч, де жовтий кіоск…

— Врахуй: часу в тебе рівно п’ятнадцять хвилин.

— Ага, аякже! Я димом просмерділа, у мене на голові вороняче гніздо…