Марина Дяченко - Одержима

Жоден лікар не знав до пуття, чому це з Алісою буває. Казали — нерви. Казали — мігрень. Казали, що загалом вона цілком здорова — і серце, і голова, і судини.

Судини. Голова — дзвенить, мов келих, порожній акваріум, великий і круглий. І хтось кидає до нього каміння, воно б’ється об скло, скло дзенькає, може лопнути; голову розпирає зсередини.

Ця нестерпна жінка знов чогось хоче. Кожне її слово било в скляну голову й посилювало біль: бам, бам, БАМ. Аліса хотіла їй сказати, щоб замовкла — але говорити було невимовно.

Щоб забути про біль, вона спробувала думати, але думати виходило тільки про Вову. Аліса була максималісткою і чудово розуміла, що винуватити треба себе; вона познайомилася з Вовою на велодоріжці, вона поділяла його любов до екстриму й обожнювала запах його спортивного одеколону. Разом вони проїхали, напевно, тисячі кілометрів. І хоч Алісина закоханість останніми місяцями танула, але такої зради від Вови, такого падіння вона не чекала.

«Сама винна», — сказала б її мати, дізнавшись правду. Але мати ніколи не дізнається. Сакраментальне «сама винна» Аліса цілком може сказати собі без свідків.

У машині працювало радіо, плодило в скляному черепі крихітні тріщинки, що дзвеніли. Дід образиться, і справедливо; це свинство з її боку — так спізнюватися. Вона мусить бути веселою, повинна загладити ніяковість хоч би перед гостями; Алісі страшно було уявити, що скоро доведеться вийти на світло, яке так ріже очі, сміятися й плескати, і кожне слово привітань «Визнаний художник… всенародна слава… вітальна телеграма…»

Хоч, мабуть, офіціоз уже закінчився. О цій порі застілля перейшло в іншу фазу: всі вже сп’яніли, говорять кілька тостів одночасно, сміються, не слухають одне одного й балакають, балакають…

Її крихітна декоративна сумочка могла вмістити хіба що пудреницю та кредитку. Однак на самому дні лежала, причаївшись із попереднього виходу в люди, упаковка таблеток: вони не допомагали, або майже не допомагали, але в Аліси не було вибору.

— Що це вона ковтає? — раптом стурбувався демон. — Відьмо, що вона оце проковтнула?

Ірина повернулася на передньому сидінні, підозріливо розглядаючи Алісу. У напівтемряві машини лице дівчини світилося білим, ніби фосфоресціювало.

— Агов! Тобі що, погано?

— Відчепись, — Аліса розплющила очі й одразу замружилася, наче їй заважало навіть світло близьких рекламних щитів.

— У неї крововилив, — тривожно сказав демон. — У неї інсульт!

— Так, зупиніть, — Ірина обернулася до водія. — Де ми, адреса? Я викликаю «швидку»!

— Відвали, ідіотко, — тихо прогарчала Аліса. — Шефе, чому ми стали? Їдь…

Водій задумався, переводячи погляд з однієї на другу.

— Їдь! — гаркнула дівчина голосніше. — А ти, якщо тобі потрібна «швидка», виходь і викликай!

Водій обережно рушив уперед. Аліса відкинулася на спинку сидіння й заплющила очі.

Демон ще кілька хвилин дивився на Алісу впритул: дівчина його не помічала. Ірині кортіло просто зараз висловити Олегові, що вона думає про панікерів і про базік — але при двох свідках, та ще й у замкненому просторі, їй не хотілося починати розмову з порожнім місцем.

— Немає інсульту, — пробурмотів нарешті демон. — Звичайна мігрень або тиск. У моєї дружини раз на два місяці бувала мігрень…

І він замовк, ніби обпік язика.

— У твоєї вдови, — важко відгукнулася Ірина й заслужила швидкий погляд водія, який у цей момент гнав сто двадцять по шосе.

— Добре, — сказав, помовчавши, демон. — У моєї вдови… Ти от про що подумай, Ірино: до півночі лишилося три години з гаком. Що з нею ще може статися?

«Хотіла б я знати», — втомлено подумала відьма.

Так склалося, що Алісу змалку оточували «ботаніки». Навіть ті з них, хто формально належав до «золотої молоді» й поводився відповідно, в душі своїй залишалися «ботаніками» — боязкими очкариками під соусом із татових машин, клубів і понтів. А Вова, фанат техніки, атлет і велогонщик, був з іншого тіста.

Де він зараз?

Він же нічого не знає про Алісину долю! Що, як він телефонував дідові?! Щось набрехав чи, ще гірше, сказав правду?! Морщачись од болю, Аліса вийняла телефон:

— Дідусю! Я на трасі… Та от поки з міста вибралася — затори… Усе, я вже кілометрів за десять… Слухай, тобі ніхто не телефонував? Я маю на увазі від мене? А, добре, потім розповім… Ні, нічого. З днем народження!

І вона дала відбій.

Отже, Вова просто зник. Розчинився. Поїхав до тітки у Твер або до друзів у Сімферополь. Просто покинув Алісу в кублі каламутного Артура — вона була Вовиним знаряддям, потім стала баластом…