Марина Дяченко - Одержима

— Буде дуже гучно, — попередила Ірина.

Аліса не вшанувала її відповіддю. Повернулась і вийшла на ґанок; Ірина вийшла за нею, слід у слід.

Охоронець вичікував біля воріт із виглядом пильним і відчуженим; збоку від ґанку стояв знайомий сірий пежо, але в якому стані!

Лівий бік добряче пом’ятий у двох місцях. Заднє скло вибите. Права фара обсипалася, перетворивши машину на подобу маски Термінатора. Бампер подряпаний; на даху, як пам’ятник давно минулим світлим дням, як і раніше, височіли два велосипеди. Вова, величезний і плечистий, стояв, привалившись до водійських дверцят, і крутив на пальці ключі, як таксист.

Не озираючись, Аліса царствено зійшла до нього з ґанку. Зупинилася навпроти. Вова стражденно поморщився й заговорив дуже тихо, ледь ворушачи губами.

Ірина глянула на охоронця. Той спостерігав за розмовою, вдаючи, що дивиться в інший бік.

Відьма вийняла телефон. Притисла до щоки й швидко пошепки заговорила, озираючись, чи не підслуховує хтось; збоку це мало звичайний вигляд, але біда, якби хто-небудь почув її слова:

— Він приїхав її вбивати?

— Ні, — демон, примружившись, дивився на Вову й Алісу.

— Що з ним сталося?

— Ну, ти ж бачила, який він за кермом…

— Яка дурна! Навіщо вона взагалі його слухає?!

— А ти б не стала слухати?

Відьма опустила телефон. Демон дивився тепер на неї, його прозорі очі були дуже близько.

— Ви всі хочете, щоб за кам’яною стіною, — сказав він повільно. — Але все з вашої волі. Але без єдиного вияву слабкості. На білому коні. На чолі великої фірми, але — усе згідно з вашої волею… Чоловік повинен бути бездоганний. Жінка може собі дозволити, але чоловік — бездоганним, або не чоловік…

— Твоя дружина тобі докоряла?

— Моя вдова ?

Кілька секунд вони дивились одне одному у вічі.

— Ти що, виправдовуєш цього Вову? — Ірина відчула, що всілася на свого коника. Пароль-відгук, морський бій — поцілив-промазав-поранив. Демон одвів погляд; Аліса й далі стояла, вислуховуючи хрипкий шепіт, і навіть щось відповідала — так само тихо.

— Не виправдовую, — сумно сказав демон. — Я просто не суджу. На відміну від тебе.

— Я ще й винна? — відьма забула, що мусить прикидатися й тримати телефон біля вуха. — Та ця дівчина… Це кремінь, а не дівчина! А він шмаркля, а не мужик! Та ще й наркоман!

— Про нього я взагалі не говорю…

— А про кого? Чоловіча солідарність, щоб ви всі провалилися. Вона тепер повинна його вислухати, пожаліти? Та він…

— Він мізинця її не вартий, — сумно посміхнувся демон. — Скажи, скажи. Так звичайно матусі говорять дорослим дочкам.

— Отже, тебе ще й теща кривдила?

— Ірино, — серйозно сказав демон, — прибережи дешевий психоаналіз для клієнтів.

Ірина набрала повітря, щоб відповісти, але в цю мить розмова Аліси й Вови з тихої стала голосною, навіть оглушливою.

— …Ти обіцяла!

— Скотино, то ти по гроші приїхав?

— Ти обіцяла, чуєш? Або я зараз піду до них… до твого діда…

І стало ясно, що Вова напідпитку. Або під кайфом; яка саме речовина скаламутила його розум, Ірина не знала.

— Далеко не зайдеш, — Аліса гидливо відсунулась. — Тут охорона, якщо ти не знав.

— Я ні-що, — вимовив він по складах. — Нік-че-ма… А ти вся в шоколаді, так. Ти ні-ні-ні… не-нік-че-ма. Ти така вся блискуча, сяюча. А я біля твоїх ніг…

І він важко опустився на коліна.

— Устань, придурку! — верескнула Аліса.

— А я лайно під твоїми підборами… А ти ж любила мене. Любила гівно. Подобається?

Аліса різко повернулася, щоб піти, але Вова схопив її за край плаття:

— Ні! Будь ласка… Ну секундочку ти можеш… Нехай ті бабки… Ну, здохну я, я й так скоро здохну… Не важливо… Ну хоч секундочку постояти? Чи западло?!

Ірина збігла з ґанку й швидким кроком підійшла до охоронця:

— Що ви дивитеся?

— Та це ж начебто її хлопець…

— Ви що, не бачите, він п’яний? Ану ж він її вдарить?!

Охоронець недобре блиснув очима. Він не сказав того, що просилося на язик, але відьма й так зрозуміла: похмурий дядько вважав, що Алісі-свинятку кілька ляпасів підуть тільки на користь.

— А що, як він її вб’є? — Ірина зціпила зуби. — Хто відповідатиме, га?

Охоронець подивився на неї похмуро, потім знехотя, але дедалі швидше покрокував до розбитої машини:

— Так, Алісо Вікторівно, у нас нібито проблема чи ні?

Вова підхопився з колін, наче його вдарило струмом:

— У нас проблема… У нас душі немає! Бабки є — а душі немає… Та забирай, якщо вже я негідний тюхтій, не вартий тебе, шоколадної… Забирай!