Марина Дяченко: Одержима

І він почав зі стогонами й прокльонами відстібати велосипеди від багажника на даху.

— Сто тисяч гівняних рублів, — бурмотів він собі під ніс. — Це життя не варте, ні… Моє життя — лайна купа, зате ця вся в білому… Аж виблискує… А моє життя — це тьху…

Навіть Ірині було соромно й страшно на нього дивитися. Аліса відступила ще на кілька кроків, але не йшла, наче заворожена.

— На! — Вова несподівано сильно жбурнув велосипед, так що Аліса ледь ухилилася. — Твоє! Забирай!

— Ти що робиш? — насунувся охоронець.

— Та нехай, — кинула Аліса.

— Нехай? — проридав Вова. — І занехаяла… Занехаяла… І мій теж, бо яка різниця, все одно здихати…

Він говорив це, знімаючи з даху другий велосипед, з чоловічою рамою.

— Я йду, — сказала Аліса й розвернулася до ґанку.

— То що з ним робити? — охоронець, здається, трохи розгубився.

— Убивати! — вигукнув Вова. — Усі ви мене вбиваєте… І ти, — він тицьнув пальцем у спину дівчині, — ти мене вбиваєш! Уся в білому, так! А я лайно, а ти любила лайно, ти зі мною, з лайном, спала…

Аліса різко обернулася до охоронця:

— Слухай, викинь його звідси!

Голос її погано слухався.

— На! — Вова жбурнув другим велосипедом в охоронця. Той відскочив, і його запас лояльності висох остаточно.

Аліса піднімалася сходами, підбори її не торкалися мармуру. Ірина стояла, переплівши пальці перед грудьми, і дивилась, як охоронець, завівши Вові руку за спину, тицяє його лицем у понівечений бік сірого пежо:

— Та я тебе, обколотого, до ментовки здам!

З будки вийшли ще двоє в чорних куртках з емблемою охоронної фірми. На порозі виріс Только.

— Пусти, — стогнав Вова, — я поїду… Відпусти, нафіга це тобі…

Аліса зникла за дверима.

— Година? — прошепотіла Ірина.

— Одинадцята нуль п’ять, — у голосі демона вона почула втіху. — Яке жалюгідне щеня. Від нього кровопролить чекали… Ірко, п’ятдесят п’ять хвилин. І все!

«Якби він був живий, — подумала Ірина, — зараз напився б од радості. Хоча радіти, мабуть, зарано».

Кивнувши охоронцям, наче підлеглим, вона вибігла на ґанок. Крізь скляні двері можна було розрізнити фігуру Аліси в довгій світлій сукні: внучка народного художника бродила, мов привид, уздовж химерно освітлених картин і не поспішала повертатися до зали.

Ірині стало так її шкода, що аж горло перехопило. Одного за одним вона згадала всіх своїх мужчин: за першого вона вийшла заміж на жахливі півроку — наркота… Другий трапився випадково, на дві ночі. Третій був роботом, світ уявлявся йому величезним механізмом-обслугою, а дружина — блискучою шестірнею. А так — відповідальний, добрий, турботливий навіть… Таке.

І кожного вона по-своєму кохала. Якщо це можна назвати коханням. Якщо кохання взагалі буває на світі, бо ж усі мужики — відомо хто…

Повернувшись до будинку спиною, вона дихала свіжим лісовим повітрям і дивилася, як сірому пом’ятому пежо відчиняють ворота. Як він викочується, щоб ніколи не вертатися.

Ворота зачинилися.

— Придурок, — сказав один охоронець другому. — Зараз його на дорозі заметуть…

— Хай замітають, аби не тут, — мудро відповів другий.

І кинув оком на освітлений будинок, звідки долинав спів — хоч і врозбрід, але щирий і голосний.

Третій мовчки прибирав галявинку: підняв один велосипед, одніс за ріг, притулив до стіни гаража. Потім другий одніс туди ж.

Ірина знову зазирнула до холу. Аліси не було видно.

Відьмі захотілося горілки.

Вона прокралася до зали, на своє місце, і нарешті доїла солоний огірок. Потім сама собі налила чарку й вихилила; одразу стало тепліше й припинили тремтіти руки.

— Отак і спиваються, — сказав демон.

— Тобі все одно не можна, — огризнулась Ірина. — Котра година?

— Я тобі годинник чи будильник?

Ірина пошукала поглядом Алісу. Старий художник сидів зажурений, опустивши голову на руку: втомився, мабуть, за довгий день нескінченних вітань. Його родичі й друзі спілкувалися, кожний у своєму колі; подали солодке, і гості бродили залою з кавовими чашечками в руках.

«Ридає в туалеті», — подумала Ірина.

Гостьовий туалет був великим і світлим, у ньому пахло розарієм — і тютюновим димом; дві манірні пані курили на дивані й розмовляли не про мистецтво, як можна було припустити, а про хабарі в якомусь провінційному інституті. Аліси не було.

«Ридає в іншому туалеті, — подумала відьма вже з відтінком тривоги. — Ясно, що після такої сцени їй треба побути самій… Особливо, якщо вона хоч трішки кохала цього бридкого типа».