Марина Дяченко - Одержима

Хазяїн будинку, народний художник Раєвський, спускався внутрішніми сходами — без піджака, у світлій сорочці вільного крою. Він був худорлявим, підтягнутим, геть сивим. Очі дивилися привітно та м’яко, але тонкі губи зі зведеними кутиками викривали вольову, владну, до дикої впертості, до істерики свавільну натуру. Такі не те що до відьом не ходять — такі навіть поради ні в кого не питають, такі перестають зважати на чужу думку, щойно їм виповнюється три роки…

«Він ще нічого не знає», — подумала Ірина.

А може, ще нічого не сталося. А станеться через хвилину. Або зараз, у цей самий момент, стається…

їй було холодно, хоч день видався майже літній. Інші гості нишком розстібали піджаки, розпускали вузли краваток; делегація загадкової «академії», потрясаючи квітами й коробками, кинулася назустріч художникові. Ірина підібралася ближче; вислухавши привітання, хазяїн запросив усіх закушувати й обернувся до високого чоловіка в костюмі з метеликом:

— Аліса-свинятко не дзвонила? Уже скоро четверта, а обіцяла бути на другу!

О пів на п’яту юрбу гостей, що прибували й відбували, було допущено до виставкової зали. У центрі напроти входу містився знайомий Ірині портрет — дівчинка років чотирнадцяти, з каштановим чубчиком і рожевими щоками, з букетом бузку в руках. Портрет так і називався: «Аліса з бузком».

Ірина кілька разів обійшла залу проти годинникової стрілки, уважно розглядаючи картини. Більшість не справила на неї ніякого враження: нудні пейзажі, схожі на величезні цукеркові обгортки, сизі натюрморти в жанрі гламурного сюрреалізму, пафосні батальні фантазії; тільки трьом картинам удалося пробити її байдужість: портрет дівчинки з бузком біля входу до зали. Акварельний начерк дівчинки, трирічної, верхи на дерев’яній конячці, парадний шкільний портрет «Перший раз — у перший клас», для якого маленькій Алісі, мабуть, довелося довго позувати. Проте ні сліду примусу, нудьги, розрахунку не було на цьому полотні: вогники в очах, усмішка, зухвалість, відблиски світла на підлозі й на целофані — портрет був єдиною миттю, перенесеною на твердий носій, шматочком життя справжньої любої дівчинки.

Художник стояв, розмовляючи з трійцею молодих людей — усі троє тримали перед собою диктофони. Ірина помітила рух у юрбі й зупинилася; через усю залу швидко йшла жінка з телефоном у руці.

Ні слова не кажучи, вона простягла слухавку ювілярові. Ірина підійшла ближче.

— Так, — красивим басом сказав у слухавку художник. — Що?!

Ірина не витримала й замружилася.

— От лихо, — сказав художник схвильовано, але щось у його голосі змусило Ірину розплющити очі. — Тримайся там… Щойно зможеш вилетіти — повідомляй… спасибі, люба! Бувай!

Він звернувся до жінки в строгій сукні, хитаючи головою, явно засмучений:

— Віра з Лос-Анджелеса сьогодні не прилетить: рейс затримали з технічних причин… От лихо! Племінниця моя, — пояснив чоловікам із диктофонами. — Чекав її ще вчора… Так, дуже шкода. То на чому ми зупинились?

Він віддав слухавку жінці й знову повернувся до диктофонів. Ірина відсапалася й зрозуміла, що вся змокла, що блузка на спині прилипла до тіла.

— Щось ти все близько до серця береш, — пробурмотів демон. — Відьмо, агов! Твоє чергування — до дванадцятої ночі, не розкисай!

Знайомі Ірині телевізійники тицяли прожекторами й камерами в портрет дівчинки з бузком. Кореспондентка розмотувала мікрофонний дріт; народний художник зробив доброзичливе лице — як робив сотні разів, побачивши камери.

— Едуарде Васильовичу!

Клята жінка знову несла слухавку. І хвилини не минуло! Ірина вп’ялася поглядом у її обличчя: знає? Не знає? Сказали?!

— Едуарде Васильовичу! Ігор Львович хоче поздоровити особисто!

Ірина взяла з найближчого столика келих білого вина й сьорбнула, як воду. Помітила здивований погляд дівчини з бейджиком.

«Хто вони мені такі? — подумала Ірина роздратовано. — Дівчини цієї я в очі не бачила. А старий зазнайко явно не талантом собі будинок заробив. Справжні таланти на мансардах голодують, а цей від’ївся. Звідки бабки? Замовлення за протекцією, зв’язки, мода. Мабуть, ходив, куди треба, у приймальнях чекав…»

Художник тим часом говорив по телефону з Ігорем Львовичем, і лице в нього було, як медяник. Він навіть легенько кланявся зі слухавкою біля рота. Договорив, широко всміхаючись, повернувся до вже встановленої телекамери, але тут залою пронісся невидимий вітер.

Грюкнули двері. Дзвякнуло скло. Повернулися всі голови.