Марина Дяченко - Одержима

— Жени її втришия і більше ніколи не приймай, — демон мигцем глянув на фотографію, і лице його перекривилося. — А якщо ні, то обирай: шпицю в око або руку до м’ясорубки.

Ірина закашлялась.

— Іди, — видихнула, не дивлячись на клієнтку. — Не повертайся.

— Ви що, ви його знаєте?! — клієнтка підвелася. — Ви назвали його на ім’я й по батькові!

— Іди, — Ірина кашляла, змахуючи з вій сльози. — Вимітайся!

— Геть, — підказав демон.

— Геть, — важко виплюнула Ірина.

— Я до міліції піду, — після паузи пообіцяла клієнтка. — Я скажу, що ви його впізнали, що ви знаєте, що з ним сталось і причетні…

— Геть!

Ірина щосили штовхнула стіл. Той перекинувся, оголюючи пластиковий кошик із відходами магічного ремесла, але Ірині було не до церемоній. Застрибав по підлозі череп, і, здається, щось від нього відпало. Полетіла свічка; цілу секунду Ірина була впевнена, що зараз усе запалає, наче в кіно, але свічка захлинулася воском і згасла.

Клієнтка задкувала до дверей. Іринине божевілля справило на неї враження.

— Іди! — Ірина зціпила зуби. — Швидше!

Клієнтка підняла з підлоги фотографію, запечатану у файлик, і вийшла, не озирнувшись. Крізь нещільно причинені двері відьма чула, як стривожено допитувалася Віка, як зачинилися вхідні двері, і все стихло.

— Не моє діло, звісно, але це, Ірино, занадто. Дивися, череп тріснув.

— Ну й фіг із ним.

— Скатерка вся у воску! А якби загорілася?

— Не загорілася ж.

— А могла б! І ця тітка пішла, знаєш… Хоч би вона ментів на нас не навела. Або податкову.

— Та нехай. Відкупимося.

— Раз відкупилися, два відкупились… Іринко, а що сталося?

Голова гула, й Ірина обхопила її обома руками:

— А що звичайно стається? Відпочити мені треба.

Віка скорботно похитала головою.

Ірина знала, що вона шукає роботу. Якби не дочка — Віка давно пішла б на менші гроші, але треба було оплачувати Дашиних репетиторів, і в перспективі світила плата за навчання, якщо дівчинці не вдасться вступити на бюджет.

Демонові плювати було на всі ці життєві обставини. Він стояв у кутку, схрестивши руки на грудях, і свердлив Ірину поглядом; Ірина не дивилася на нього — не тому, що боялася, а тому, що зневажала.

Усі мужики — падлюки. Навіть мертві мужики. Ці — особливо; ну чом би не розповісти нещасній жінці правду? Веселіше їй од цього не стане — але стане хоч би спокійніше. Хоч оплаче його й житиме далі. Вона ж, на відміну від самогубці, жива…

Ба ні! Йому плювати, що вона відчуває! Йому взагалі плювати на родину, на дітей — нічого дивного! Мужик вульгарний, натуральний, у всій своїй красі.

Припустімо, у самогубстві зізнаватися нелегко. Але ж виправдовують якось і самогубців! Потьмарення розуму, психічна хвороба, хіба мало що ще… Та й не вимагається зізнаватися! Просто заткнись і промовч! Ірина сама б усе розписала так, що у вдовиці ні тіні осуду — тільки жаліти, любити, оплакувати, свічку в церкві, панахиду…

Хоча, якщо самогубець — яка там панахида.

— Та я все одно працюватиму, — сказала Ірина Віці у вперту спину. — На сьогодні ще хто-небудь є?

Бабця з’явилася завчасно, від чаю відмовилася, тож Віці довелося розважати її розмовою, поки Ірина гарячково наводила лад.

Пов’язала білу хустину, мигцем глянула в маленьке кругле дзеркало; зробила масні очиці. Бабця не сказала заздалегідь, чого хоче. Хоч би не пристріт: тоді доведеться відмовлятися, знову щось вигадувати і знову втрачати в грошах…

Ірина насупилася в дзеркало, зображаючи праведний гнів. Сховала пудреницю до кишені штанів, поправила білу хламиду, підняла стілець і різко опустила — стук ніжок об дерев’яну підлогу було добре чути на кухні. Сіла, кінчиками пальців граючись із полум’ям свічки; зайшла літня селянка, котра за своє життя бачила і війну, і мир, і двадцятий з’їзд КПРС.

Мабуть, бабцею її охрестили зопалу. Зморшкувата, звісно, і важкувата, на підборідді ріденькі волосинки — але й макіяж є, і з зачіскою все гаразд, у погляді — гідність.

Привіталася, роззирнулася, сіла. Поклала на стіл свіжу газету із тих, що їх продають у кожній електричці. Розгорнула газету, дістала старий конверт; із конверта дістала паперовий пакунок; і тільки з пакунка, коли Ірина вже геть знудилась, вийняла кольорову фотографію: чоловічок років сорока, кругловидий, добряк на вигляд, якщо й питущий, то не дуже.

— Син? — Ірина з розумінням примружилась.

Жінка образилася:

— Це Валера!

Ірина зрозуміла, що авторитет її як провидиці впав, мов обеліск з гірської вершини. Ще секунда — і клієнтка піде, не заплативши ні копійки, та ще й, мабуть, обізве на прощання лихим словом…