Марина Дяченко - Електрик

У повній темряві, сподіваючись лише на щербатий місяць майже в зеніті, Ніна бігма дісталася до перехрестя. Там чергувала, поблискуючи в сутінках автономною електричною «шашкою», знайома «копійка».

— Чого це? — підстаркуватий водій зацікавлено роззирався. — Темно ж як… Світло, чи що, вирубилось?

— Аварія на підстанції, — сказала Ніна.

— Ого-о, — протягнув водій. — Це серйозно.

— Мені на вокзал, — сказала Ніна.

Водій кинув на неї довгий погляд; вираз його обличчя залишався невидним у мороку.

Тоді вона примусила себе й розсміялася.

— Чого думаєш, дядю? Заплачу за лічильником удвічі. І, знай, у мене всі рахунки погашено!

Таксист зважився.

Порожнім, темним містом, пробиваючи його світлом фар, вони вибралися на трасу; годинник у Ніни на зап’ясті показував четверту п’ятнадцять. Над дорогою простягайся дроти високовольтної лінії — безгучні. Пусті.

— Тільки швидше, — попросила Ніна. — Тільки швидше, дядю, я запізнююсь!

Водій знову на неї покосився, та швидкості додав. Траса була порожньою, і «копійка», підстрибуючи на вибоїнах, неслася майже по самій осьовій.

— Швидше!

Проминули щит «Ласкаво просимо до Загорівська» — залишили його позаду. Ніна закусила губу; ще через десяток кілометрів, майже о четвертій тридцять, дорога і високовольтна траса розійшлися врізнобіч. Стовпи з лінійкою дротів пішли ліворуч, туди, де на горбі ледве виднілася будівля підстанції. Дорога збочила праворуч, і попереду показалося світло на залізничному переїзді.

Тоді Ніна розридалася, лякаючи водія. Вона ридала з радості визволення; вона лила сльози, оплакуючи лиху долю, другосортність і самоту, які триватимуть тепер вічно. Єдина істота, здатна цінувати й любити її, виявилася чудовиськом в електричній мережі; той, кого вона назвала Світлом, мав назавжди зникнути цієї ночі — вона сподівалась на це, й боялася цього, й, оплакуючи Електрика, вила в нічному таксі — по-вовчому й побаб’ячи.

Телефон дзвонив і дзвонив; Ніна довго не могла втямити, де вона знаходиться. Це дім, пожаданий дім, рідна квартира, розібрана валіза посеред кімнати, світло за віконцем… «Ну й доріжка була, бр-р… Котра година?»

Телефон не вгавав. Трохи звівшись на лікті, Ніна взяла з тумбочки слухавку:

— Алло…

— Дякувати Богу! — сказав шеф, і в його голосі була щира радість. — Бо я вже нервуюся, чесне слово.

— Чого нервуватися? — сонно пробурмотала Ніна. — Зі мною все добре…

— Оленку привезли, — серйозно сказав шеф.

Ніна зітхнула крізь зуби.

— Так, з’їздили ви, — шеф теж зітхнув. — Суцільні похорони. Угоду підписувати вони поки не будуть: у них керівництво нове ще не призначили… І, ти чула, мер у Загорівську дуба дав?

— Що? — Ніна різко сіла на ліжку.

— Так от, цієї ночі, уже є в новинах… Струмом його вбило, що характерно.

— Трясця, — тихо видихнула Ніна.

— Слухай, а це… що в них там з електрикою?

— Не знаю.

— Відпочивай, — помовчавши, сказав шеф. — Похорон у понеділок, о десятій.

— Прийду.

Вона дала відбій — і раптом побачила повідомлення на автовідповідачі. Телефонували вночі: в цей час міський телефон у Ніни був автоматично вимкнений. Друга година ночі… Хто ж це?

Внутрішньо зібравшись, вона натиснула на червону кнопку.

— Ніно Вадимівно! — прокричав крізь перешкоди знайомий голос. — Це Лемішев, мер… Не під’єднуйте свій мобільник до мережі! Чуєте? Не ставте слухавку заряджатися! Знищить акумулятор! Чуєте? Будь ласка! Перетелефонуйте мені! Скоріше!

Короткі гудки.

Ніна повільно повернула голову.

На тумбочці біля ліжка лежав її мобільний телефон. Чорний шнур зарядного пристрою стирчав із розетки.

Ніна підійшла. Взяла слухавку в руки. Телефон ледве нагрівся, акумулятор був цілком заряджений…

Вона висмикнула шнур із розетки. Перевела дух. Пішла на кухню випити води…

І зупинилась у передпокої.

З-під замкнених вхідних дверей стирчав яскравий оранжевий прямокутник.

ББК 84(4 УКР)6

Д99

Переклад з російської Я. Житіна

Художник-оформлювач Є. В. Вдовиченко

Дяченки М. та С.

Д99 Мігрант / М. та С. Дяченки; пер. з рос. Я. Житіна; худож.-оформлювач Є. В. Вдовиченко.— Харків: Фоліо, 2011, — 348 с.

ISBN 978-966-03-5524-8.

Андрій Строганов раптом опиняється на іншій планеті — він мігрував з Землі. Два останні роки його життя вилучено в якості сплати за візу, тому Андрій не пам’ятає, чому вирішив поїхати. Що сталось на Землі, і чи є вороття? Тим часом на затишний світ Раа, в який потрапив Андрій, наповзає тінь…