Марина Дяченко - Електрик

Вона завагалася ще; на вулиці сутеніло. Визирнувши з вікна, Ніна побачила, що вже розгоряються ліхтарі і що товстого чоловіка біля дверей особняка змінив тонкий, високий, у яскравому китайському пуховику.

Вона пройшла до передпокою, затамувала подих і перевела важільці запобіжників у положення «ввімкн.». Потім засвітила в кімнаті й зажмурилася: такою яскравою здалась їй звичайна лампочка.

Знайшла в сумці блок живлення, під’єднала мобільник до мережі. Руки трохи дрижали — й ледве не впустили слухавку, коли надійшов сигнал про отримання смски.

«Не бійся, все добре».

Ну звичайно.

Залишивши телефон заряджатися, Ніна пішла на кухню й нарешті закип’ятила чаю. Усе добре; ця штука, хай чим вона була, чомусь із симпатією ставиться до Ніни. Може пригрозити, звичайно, може надіслати рахунок на сміховинну суму… Просто так, для годиться. Та в принципі — в принципі… Виходить, що директор фабрики «Брусок», не остання в місті людина, розстався з життям тільки тому, що повівся неделікатно щодо Ніни.

«А в суді ж його, найпевніше, виправдали б, — подумала вона, розмішуючи цукор у сповитій парою чашці. — Так і не дійшло б до суду. Таке й зґвалтуванням не назвеш… Скажуть: чого ти хотіла, рибонько, навіщо ти до нього приїхала, подавала надії, ти ж не школярка? Не було зґвалтування, просто треба сплачувати рахунки…»

Ніна відсьорбнула з чашки, обпеклась і фиркнула.

«Він бажав тобі зла».

Ні, тієї миті він нічого їй не бажав, він узагалі про неї не думав. І от — заплатив. За Ніну. За один лише замір…

А ніхто ж і ніколи не вважав Ніну великим цабе. У школі вона була на других ролях. В інституті — на других. У житті — то на других, то на третіх. Навіть поряд з Оленою вона завжди почувалася дуеньєю…

Вона відставила чашку, взяла стілець, приставила до стіни — там, де лежав на паркеті телефон, під’єднаний до розетки. Оце питання, що хотів поставити їй слідчий під час останньої зустрічі: а чому, власне, це так вам симпатизує, що навіть не хоче відпускати?

Вона довго думала, як сформулювати питання, врешті-решт написала: «Чому саме я?»

«Ти цього гідна», — надійшла моментальна відповідь.

Ніна замислилася. Чи гідна вона, щоб її замикали силоміць у місті, звідки вона хоче вирватись? Чи вона гідна того, щоб кожний, хто косо на неї подивиться, отримував рахунок на величезну суму?

Вона зрозуміла, чому зблід слідчий, поглянувши на неї. Вона зрозуміла, чому нервувався мер. «Якийсь час, — подумала вона, — мені догоджатимуть, як цариці, а потім розшаленіють і вб’ють… Уберуть якимось чином, і я їх розумію…»

«Ти мене не відпустиш?»

«Тобі буде добре тут», — прийшла відповідь.

«Хто ти?» — зважилася Ніна.

«А ти хто?»

«Я людина, жінка, дизайнер. А ти хто?»

«І я людина», — прийшла відповідь.

Ніна відчула, як гарячий піт виступає між лопатками:

«Як тебе звуть? Ти чоловік чи жінка?»

Пауза. Нова смска не надходила; тихенько тріснула розетка, від якої живився мобільник. Ніна відстрибнула, ледь не зваливши стілець.

Вона загралася. З цим не можна грати. Треба було сидіти в темряві, не торкаючи запобіжники, ні з ким не розмовляючи.

Ударив дзвінок. Ніна скрикнула; виявилося, що дзвонив міський телефон на журнальному столі — звичайний, старий, тем-но-синій телефон із масивною слухавкою на крученому шнурі.

— Алло! — пробурмотала вона в слухавку.

— Ніна Вадимівна? — вона не впізнала голос. — Як ваші… справи?

— А ви хто?

— Я Михайло Андрійович, мер…

— А, — сказала Ніна й трохи знітилась. — У мене все гаразд, крім того, що шеф вимагає, аби повернулася на роботу.

— Можливо, ми зможемо з ним домовитися, — сказав мер.

— Ви?

— Чому ні? Ми подовжимо відрядження… Домовимося з керівництвом фабрики… Оплатимо всі витрати… Ніно Вадимівно, Олег Федорович мені сказав, що у вас є… певні… смс на телефоні.

Ніна тяжко думала декілька секунд, перш ніж згадала, що Олегом Федоровичем звуть слідчого з пластмасовим голосом.

— Є, — сказала вона раптом охриплим голосом.

— Ви не проти… якщо я до вас під’їду… за кілька хвилин?

Увійшовши до вітальні, мер найперше примружився. Можна було нічого не пояснювати: ця людина принаймні кілька днів не вмикала вночі світло й відвикла від електричної яскравості.

Ніна, вдаючи господиню, всадовила його в крісло біля столу. Мер уважно оглянув кімнату — й тільки потім силувано всміхнувся:

— Бачте. Не кожен… може похвалитися, що в нього є в колекції смс із того номера.