Марина Дяченко - Електрик

Ніна помовчала. Вона розуміла, що сказано все, і навіть більше, і все-таки не втрималась:

— А що сталося з тією жінкою? З Ніною Вадимівною? Ви так говорите, ніби…

— Вона була за кермом машини, коли вони розбились, — мер скригнув зубами. — Запам’ятайте: з четвертої до пів на п’яту.

Світла в місті не буде взагалі. Тікайте; не вмикайте телефон. Не стійте під високовольтною трасою. Не торкайтесь до розеток. Тікайте і не озирайтесь.

Про те, щоб спати, не було й мови. Заново вимкнувши світло в квартирі, Ніна сиділа біля вікна, дивлячись на освітлені вікна вгору й униз по вулиці.

Біля входу до особняка стояла машина, з вікна розтікався шансон, подеколи перепинюваний рекламою.

Щоб позбутися болю, Ніна вигладжувала скроні, пила давно остиглий чай і думала про Електрика.

«Він грамотно пише смски, от у чім проблема. Іноді не зважає на розділові знаки, проте не тому, що не вміє їх розставляти. Телеграфний стиль буває виразнішим за епістолярний, бездоганний з точки зору пунктуації. Якось не тримаються купи його листи з розповіддю нещасного мера».

Розумово відсталий хлопчик, імпульсивний, вередливий? Чи все-таки колишній директор фабрики? Чи отець Філіпп? Витівка з рахунками — в дусі непримиренного священика, що не соромився в день посту плюнути на прилавок із м’ясом… Так, Олена була хамуватою й запальною, проте на електричний стілець за таке не саджають!

Ні, я не вимкну телефон.

А коли я поїду з Загорівська, мені все ще приходитимуть його смски? Чи Електрик замкнений у межі міста, точніше, міської енергетичної мережі?

Чому він досі не розтікся по всьому світу? За якими законами живе ця істота, якщо це істота, звичайно, а не явище?

Можливо, в магістральній мережі для нього зависока напруга? Він не може піти від підстанції вгору, як риба не може перестрибнути загату ГЕС? Тому він існує тільки в Загорівську, тільки в місцевій мережі, і, можливо, воліє жити з певної напруги, частоти, сили струму…»

Ніна зітхнула. Шкільна фізика була давно, дуже давно. «Розповісти б фахівцеві, поділитися гіпотезами.

Ні, я не ввімкну…»

«Ти цього гідна». Хіба це відповідь хлопчика, якому вона нагадала улюблену виховательку? «Ти цього гідна». Чому? Де той момент, той поворотний пункт, після якого Електрик звернув на неї особливу увагу?

Шоколад на готельній стійці? Гроші поверх грибів-лисичок одноногого стариганя? Що? І з якого дива Електрик повинен цінувати її за добрі, звичайно, проте такі дрібні й необтяжливі загалом учинки?

Їй завжди хотілося, щоби хтось цінував її просто так. Не за обличчя й одяг, не за розум і стиль, і вже, звичайно, не за подачки. Їй хотілося, щоб у роду в неї знайшлись королеви, щоб на бронзовій монеті було викарбувано її профіль, щоб на сталевому щиті красувалося її ім’я. «Боже мій, дитячий садок». «Ти цього гідна». Чи то одкровення, чи то рекламне гасло.

Вона взяла в руки слухавку. Поглянула на кварцовий годинник на стіні: пів на першу ночі.

Утонула кнопка. Засвітився екран телефону. Тиша…

«Ти тут?»

«Тут», — прийшла миттєва відповідь.

«Чим я відрізняюсь від інших?»

«Ти знаєш».

«Ні».

«Ніно, тобі ціни нема».

«Ти не Діма», — вона зубами віддерла присохлу шкіру з верхньої губи.

«Навіщо ти вимкнула світло? Я однаково тебе бачу».

— Чим ти бачиш? — спитала Ніна вголос. Відповіді не було.

Тільки не ставити дурних запитань. Як-от: чи є в тебе очі, чоловік ти чи жінка, чому ти набираєш текст так швидко…

«Твоя правда. У мене немає імені».

Ніна здригнулась.

«Мене ніяк не звуть, тому що мене ніхто не кличе», — прийшла наступна смска.

І за секунду інша: «Назви мене як-небудь. Тільки не Електрик».

Ніна заметалася.

«Як тебе назвати? Як ти хочеш, щоб тебе називали?»

«Як-небудь».

«Світло, — вона зважилась. — Я називатиму тебе Світло, добре?»

Смайлик. І ще один смайлик за секунду. «Він сміється», — подумала Ніна.

— Тебе хочуть убити, — сказала Ніна вголос.

«Спасибі».

Вона здригнулась. А що, як він почув?!

«За що?»

«За ім’я».

«Тобі подобається?»

«Звичайно».

Ніна ще раз поглянула на годинник.

«Мені час спати, — написала, подумавши. — Уже пізно».

«На добраніч. Нічого не бійся».

«Зажди», — швидко написала Ніна.

«Що?»

Стукіт годинника відлунив дзвоном у вухах. Хоча стукав він ледве-ледве.

«На добра…ніч», — тремтливими руками написала Ніна й швидко вимкнула телефон.

О четвертій годині згасли поодинокі вікна, що де-не-де світились на фасадах будинків. Згасли всі ліхтарі вздовж вулиць. Згасли вивіски й рекламні щити.