— Не хвилюйтесь. Поїдете.
Машина слідчого, роздовбаний «бобик», примудрилася влипнути в єдиний на все місто затор. Коли, простоявши на центральному проспекті півгодини, «бобик» звернув на вузьку адміністративну вуличку, об нерви роздражненої Ніни можна було прикурювати цигарку.
Слідча управа виявилася сірою офісною будівлею з багатьма коридорами та кімнатами. На білих дверях убиралень розвішані були таблички з наказами дотримуватись чистоти; Ніну привели до великого кабінету, де між площинами з тьмяного лінолеуму й рудуватого тиньку розташовувалися рипучий стіл, вервечка стільців, сейф та армія фанерних шаф.
— Ми порушуємо встановлений порядок, — нервово сказав слідчий. — Треба було надіслати вам повістку, оцю, — він виклав на край столу документ із печаткою. — Та часу катастрофічно бракує. Ви ж хочете поїхати скоріше, так?
— Я вам дещо хочу показати, — сказала Ніна, осяяна. — Ви пам’ятаєте номер, надрукований на рахунках? От…
Вона витягнула телефон, увімкнула, тремтливими пальцями набрала смс: «Чому помер Єгор Денисович?»
Відповіді не було. Ніна чекала секунду, й дві, і двадцять; слідчий зітхнув:
— Будь ласка, не відволікаймося.
— Погляньте! — Ніна відкрила одну з смсок у папці «Отримані». — Він мені відповідав!
Слідчий узяв її телефон. Меланхолійно проглянув записи. Здригнувся, ніби зупинившись на чомусь поглядом. Подивився на Ніну:
— А… скажіть…
— Що?
— Нічого, — слідчий ще більше спохмурнів. — Ні, все зрозуміло… Візьміть.
Він повернув їй телефон.
— Ви ж можете дізнатись, на кого зареєстрований той номер? — не вгавала Ніна.
— Ні на кого, — сказав слідчий.
— Тобто?
— Такого номера не існує.
— А, — Ніна затнулась.
— Розкажіть докладно, як ви потрапили на дачу до Єгора Денисовича, як пройшов вечір і що сталося потім, — слідчий знов заговорив пластмасовим голосом.
— А потім мені можна буде поїхати?
— Так. Негайно.
Ніна сперлася на стіл:
— Як ви знаєте, ми з моєю колегою Оленою Антоновою приїхали до Загорівська в справах…
Вона затнулась. От уже багато годин вона не згадувала Олену, чиє тіло досі зберігалося в міській трупарні.
— У справах, — вона вправилася з голосом, — пов’язаних зі спільною роботою нашої дизайнерської фірми й деревообробної фабрики «Брусок»…
Вона говорила, не вгаваючи, двадцять хвилин, і в горлі пересохло. Вона розповіла все, як було, тільки в самому кінці її історії Єгор Денисович увійшов до кімнати, щоб… щоб уточнити, коли в неї поїзд. Так-так, вона не знає, чому саме цієї миті йому знадобилося знати час відправлення. Можливо, він хотів устигнути закінчити роботу з документами… Після нещасного випадку з Оленою Вікторівною все стало так непросто…
Вона замовкла, і слідчий підсунув до неї склянку з водою:
— Зараз розшифруємо диктофонний запис. Ви підпишете — «З моїх слів записано правильно». І вас відвезуть на вокзал.
— Спасибі, — щиро подякувала Ніна.
І подумала: «Надсилай, надсилай свій рахунок. Я буду далеко. І я буду дуже-дуже обережною, я викручу пробки в квартирі, я житиму при свічках. Мені б лише дістатися додому, а вже там я дам тобі раду…»
На столі в слідчого задзвонив телефон.
— Так, — сказав слідчий і зсунув брови. — У мене… Що? А… Я попереджав, що… він певен? Та знаю я… Добре.
Він поклав слухавку, і з виразу його обличчя Ніна зрозуміла, що є новини, а от чи добрі, а чи ні — незрозуміло.
— Мер хоче з вами поговорити, — сказав слідчий. — Це недалеко. Практично через дорогу.
* * *
У коридорах мерії не горіло світло; поверх розеток біліли пластикові захисні ковпаки. Кабінет мера освітлений був сонцем, що вже багато днів поспіль зігрівало денний Загорівськ.
Мер, невисокий худорлявий чоловік років п’ятдесяти, трохи привстав їй назустріч із-за столу; скинувшись поглядом із його запаленими очима, Ніна нашорошилась.
— У мене є інформація, — тьмяно сказав мер, — що ви не зможете поїхати з міста, Ніно Вадимівно, ні сьогодні, ні завтра. Ні післязавтра.
— Звідки інформація? — пробурмотала Ніна, відчуваючи, як непритомність бродить десь біля потилиці.
— Із надійних джерел, — не кліпаючи, відгукнувся мер. — На жаль… усе дуже серйозно.
Ніна ковзнула поглядом по його піджаку, по стосу паперів, по вигадливому письмовому приладдю й сувенірному календарю; на краю стола валялися гумові рукавички. Чорна гума прикривала дещо оранжеве, прямокутне.
Мер простежив за її поглядом. Швидко обійшов стіл, узяв рукавички й те, що вони прикривали, кинув за прочинені дверцята сейфа:
Читать дальше