Марина Дяченко: Електрик

— Можливо, це трюк, — припустила Ніна невинним голосом. — Знаєте, підставний номер. Шахрайство.

Мер мовчав. У цій мовчанці була відповідь на всі припущення: про шахрайство, хакерство, підставні номери, пройдисвітів, терористів і масонську змову.

«Він сплатив свій рахунок, — подумала Ніна. — Сплатив, але таки боїться; він боїться, напевно, набагато більше за мене».

Не дожидаючи повторного прохання, вона простягнула меру свій телефон. Рука його здригнулася, та мер опанував себе:

— У вас «Нокіа»? У мене «Айфон», я забув, як тут і що…

Ніна мовчки допомогла йому відкрити теку з листами. Директор подався вперед, гортаючи, ворушачи губами.

— Не треба ставити йому запитань, — сказав ледве чутно.

— Чому?

— Він замикається… чи його замикає.

— Що це таке? Ви знаєте? Воно існує насправді?

— Ніно… Вадимівно, — сказав мер. — Чи погодитеся ви зі мною прогулятись?

«БМВ» мера заїхала так далеко і в таку темряву, що Ніна серйозно почала непокоїтись.

— Е-е-е… Михайле Андрійовичу! Куди ми їдемо?

— Не турбуйтеся, Ніно Вадимівно. Це рекреаційна зона…

— Негайно повертаємось!

— Не бійтеся, на Бога, вам нічого не загрожує!

— Випустіть мене!

— Ніно Вадимівно, будь ласка… Льоню, спини!

Ніна вискочила з машини й спинилася, важко дихаючи, метрів за двадцять, на узбіччі. Довкола не було ні вогника. У такт вогкому вітру розгойдувалися дроти високовольтної лінії.

— Ми не можемо стояти під лінією, — пошепки сказав мер. — Розумієте?

— Куди ви мене везете?

— Та нічого, нікуди… Просто треба звернути… до лісу. Не під лінією, розумієте?

Подолавши сліпий страх, Ніна повернулася до машини. Хвилин за п’ятнадцять машина зупинилася на пагорбі під стовпами — пустими, без дротів. Лише кілька опор зосталось від старої лінії. Керамічні ізолятори біліли, як мовчазні птахи на поперечинах.

— Слухайте, — пошепки сказав мер, — не перебивайте. Уранці, о четвертій нуль-нуль, заплановано вимкнення головної підстанції. Все місто повністю залишиться без світла. Дуже багато моїх сил пішло на те, щоб… домогтися, пробити, домовитися… Збитки… Ми просунули операцію як «профілактичні роботи», проте в цей час, із четвертої до пів на п’яту… його не буде. Я не знаю, чи вийде в нас до кінця його знищити, але… ви зможете піти.

Ніна мовчала.

— Є ж якісь обмежувачі, — нервово продовжував мер, — кордони… межі для нього… Є ж якийсь спосіб його зупинити…

— Хто він?

— Та ніхто! — мера тіпало. — Як ви собі уявляєте? Хто це може бути?! Уже згоди в місті дійшли, гади, мовляв, дістають по заслузі, коли сплачують рахунки… нехай так і буде… Електрик для них — однаково що місцевий бог, регіональний такий, справедливий… за їхніми уявленнями…

— Хто?!

— Електрик, ви такого слова не чули в нас? Батюшка жалівся — ледь не змушують його визнати Діму святим…

— Діму?

Ніна пригадала руїни згорілої церкви біля дороги. І розповідь дівчини-адміністраторки про колишнього директора фабрики.

— Це… старий священик? Ним же був отець Філіпп? Чи…

— Це мій син! — уривчасто сказав мер. — Автокатастрофа, півроку в комі, всі сподівалися дива, хоча вже зрозуміло було, що… А тут аварія на підстанції. І місто без світла, все…

Він замовк. Той самий сирий вітер тріпав гілки утомлених за літо дерев.

— Аварійно вимкнулась лікарня, — пошепки сказав мер, — і, поки переходили на резервний генератор, він умер… А потім я став отримувати смски, — мер здригнувся. — А потім стали надходити рахунки…

— І вам? — швидко спитала Ніна.

— Ніно Вадимівно, — глухо сказав мер. — Діма був розумово відсталим. Його улюблену людину — його виховательку й нянечку — звали, як і вас, Ніна Вадимівна. Це була дуже хороша, добра жінка… При ній і Діма був добрим… Він прив’язався до вас просто тому, що ви нагадали йому ту жінку. Інших пояснень я не маю.

— То що ж мені робити?

— їхати геть! Ви з ним не справитеся. Він хвилюється, коли ви поряд. Невдовзі мені не буде чим сплачувати його рахунки… Для мене одна надія — вимкнення підстанції. Йому не буде чим живитися. Він перестане. Закінчиться.

— Помре?

— Як може вмерти… неживе?

— Заждіть, — сказала Ніна. — Ви зверталися… до вчених? До екстрасенсів, ну, я не знаю… До жовтої преси?

— До жовтої преси, — мер криво всміхнувся. — Ну хіба що… Знаєте, скільки такого публікують у країні? Про русалок, інопланетян, про полтергейст? Щодня в газетах, а в Інтернеті — хоч греблю гати… От у нас один захотів прославитися, написав у своєму блозі щось на кшталт хроніки… Потім продав комп’ютер, аби сплатити рахунок. Добре, що будинок не продав.