Марина Дяченко - Електрик

Хропіння в купе стихло тільки над ранок. Поки Олена та Ніна пили чай у пилявій щілині між дерматиновими полицями, попутник спав тихо, як немовля, і здавався цілком задоволеним життям.

О пів на восьму ранку Олена та Ніна вийшли на асфальтову стрічку перону, потрісканого й мокрого. Одинокий носильник спробував було нав’язати свої послуги, а коли це не вдалось, просто пішов слідом, і його залізний візок гуркотів, нібито катафалк. Сутінки розчинились, оголивши далекий ліс, будівлю вокзальчика й майданчик із жовтим автобусом; на боці автобуса червоніла велика, наполовину зідрана наліпка: «Загорівськ — місто живого дерева!»

— Сплять же з ним якісь баби, — бурмотала Олена собі під ніс. — Хропе, й хропе, і хрюкає… Трясця йому, за всю ніч навіть не задрімала, башка тріщить…

Ніна мовчки простягнула їй таблетку баралгіну, другу, поморщившись, проковтнула сама.

Жовтий автобус ішов із пункту А до пункту Б майже годину. Виклавши валізу на автовокзалі, Олена примружилась і так роззирнулася:

— Вітаю, місто Задрипанськ!

Двоє-троє перехожих обернулись на ці її слова, обмінялися поглядами й пішли далі.

Олена ненавиділа всі відрядження, крім закордонних. До міста Загорівська вона відмовлялася їхати категорично. Ще вчора.

— Зате тут легко дихається, — обережно завважила Ніна.

У відповідь отримала погляд, що означав: «Я зневажаю твій фальшивий оптимізм».

Олена зазнала особистого краху: до вчорашнього дня вона була певна, що зв’язок із шефом дає їй особливі права й підносить над мерзенним побутом; учора за дві години до потяга шеф пояснив їй, хто вона така й чого варта: «Не поїдеш, куди посилає фірма, — підеш, куди пошлю я». Шеф лютував і говорив голосніше, ніж було треба, тому не було людини в офісі, що не знала би точного змісту їхньої з Оленою бесіди.

Мовчки, волочучи за собою валізи на коліщатках, вони прийшли до міського готелю. У холі їх зустрів густий запах маленького закладу, що побував на своєму віку й радянським готелем, і робітничим гуртожитком, і пристойним готелем для так званого середнього класу. Досі ще готель намагався триматися гідно: великий букет гладіолусів був на столі посеред холу, злежалий запах цигаркового диму був здобрений непоганими парфумами, і замість ключів із важезними сталевими грушами Олена та Ніна дістали на руки пластикові картки. Адміністраторка, худорляве дівчисько, всміхалася трохи над силу.

Так само мовчки вони вселилися в номер, двокімнатний напівлюкс, і тут стався інцидент. Олена виявила у ванній обірваний, мов прапор на барикаді, не дуже білий рушник, і розшаленіла:

— За такі бабки!.. Це що, чотири зірки?!

Батькуючи все на світі, як знавіснілий філолог, Олена збігла крученими східцями на перший поверх. «Бля-бля-бля», — радісно повторювало відлуння. Вийшовши на майданчик із химерним кованим поруччям, Ніна в просвіті між сходами змогла бачити всю сцену: Олена налетіла на молоду адміністраторку, потрясаючи рваним рушником, не слухаючи плутаних виправдань, вимагаючи негайно покликати старшого менеджера, директора, мера, кленучи на всі боки тупих корів, що зажерлися, прилипли задом до смердючих крісел, і так далі. Ніна чудово розуміла, що, кричачи на бліду беззахисну адміністраторку, Олена збуває гіркоту вчорашньої розмови з шефом, крах ілюзій, невдале життя, безсонну ніч у купе; врешті-решт Олена жбурнула рушник у засмучене обличчя дівчини за стійкою і, відсапуючи, повернулася до номера.

— Полегшало? — сухо поцікавилася Ніна.

— Вони в мене, суки, до вечора й вікна помиють, і ковролін у кімнаті перестелять, — Олена витягла з торби пластикову пляшку з водою. — Ану, ходімо, поки я в діловій формі, коли там робочий день починається в їхній конторі?

— О десятій.

— О десятій! Ти диви, сибарити бісові, хропуть аж допізна… Ходімо!

Адміністраторка тихо ридала, прикриваючись слухавкою; Олена пройшла мимо з високо піднятою головою. Ніна притишила ходу, намагаючись вигадати що-небудь заспокійливе й примирливе, але так нічого й не вигадала; на дні сумки в неї лежав шоколад «Натхнення» з горіхами, покликаний прикрашати суворе повсякдення відрядженої. Ніна мовчки поклала шоколад на стійку й слідом за Оленою вийшла на вулицю.

Олена вже зафрахтувала вкриту пилом «копійку», що чергувала, вочевидь, біля готелю.

— На фабрику? — з готовністю спитав водій.

— Так, — Олена всілася спереду, Ніна забралась на заднє сидіння.