Марина Дяченко: Електрик

— Ви ж самі свідок, усе бачили, — сказав лікар відстороненим, майже байдужим голосом. — Хто міг її вбити? Крім простого… перемінного струму з розетки?

Міліція приїхала за годину й вилучила Оленин ноутбук. Точніше, те, що від нього лишилося.

— Видно неозброєним оком, — сказав хлопець у погонах, узявши на себе роль експерта. — От, навіть клавіші спеклись… А шкода, гарна була машинка.

— Як таке може бути? — спитала Ніна, що на ту мить утомилася плакати й не відчувала нічого, крім пекельної слабкості.

Міліціонер знизав плечима:

— А хтозна…

Жаліслива адміністраторка таки справді виділила Ніні інший номер. Гарячково зібравши речі, здригаючись за кожним разом, коли на очі траплялося щось із Олениного, Ніна перебралася до такого самого напівлюкса, та поверхом вище, і звідти перетелефонувала Єгорові Денисовичу.

Той був уражений новиною настільки, що навіть почав заїкатись:

— Н-не може бути. Б-боже, Ніночко, скільки тобі довелося пережити!.. Я приїду.

— Не треба, — сказала Ніна. — Я замовила таксі, за півгодини виїжджаю на вокзал.

У слухавці запала мовчанка.

— Розумію, — нарешті сказав Єгор. — Та хтось таки повинен… закінчити всі справи, забрати тіло з трупарні…

— Це не я, — прошепотіла Ніна. — У неї є колишній чоловік, є наш шеф, урешті-решт… Завтра хтось приїде, чи післязавтра, і все влаштує. А папери я все одно не можу готувати, я нічого в цьому не тямлю…

— Розумію, — знов повторив Єгор. — Справді, мабуть… Їдь, — його голос зміцнів. — Зателефонуй якось.

— Ага.

Порив вітру розчахнув кватирку. Ніна здригнулась; гроза, що збиралася було від самого обіду, підійшла зовсім близько. Далека блискавка, безгучно прокресливши небо, нагадала Ніні сцену Олениної загибелі. Вона знову схлипнула.

Їй ще вистачило мужності повернутися до старого номера й скласти до валізи Оленині речі. Тремтливими руками вона застебнула «блискавку»; що ще вона може зробити? Тільки здати валізу адміністраторці на схов, щоб родичі чи ті, хто приїде по Олену, могли забрати і її багаж…

Ззовні знов загуркотів грім.

Тягнучи за собою валізу, Ніна вийшла з готелю. В сутінках перед ґанком стояла машина з «шашечками» на даху — знайома «копійка», та сама, що везла їх з Оленою вчора вранці.

Ніна зціпила зуби, сіла на переднє сидіння й заборонила собі думати про іскри й електричний тріскіт, про оранжевий папірець із рахунком, і взагалі заборонила собі думати.

Машина рушила, й водночас линула з неба злива.

У місті було на диво багато машин о цій порі. І всі вони рухалися повільно, ніби пливли в широких калюжах, і темно-коричневе море води лизало їхні колеса.

Потім вибралися на трасу. Водій не гнав — їхав обережно; Ніна знай поглядала на годинник. Вона майже не сумнівалася, що візьме квиток просто перед відправленням, та запізнюватись на потяг не можна було.

Вітер розгойдував дерева, зривав із них листя, що не встигло пожовкнути; дощ то майже вщухав, то знову лив стіною. Поблискували далекі блискавки, й із великим запізненням долинав грім.

— Ото погодка, — бурмотав водій. — І не сидиться людям удома…

Ніна мовчала.

На півдорозі зателефонував шеф. Голос його дрижав:

— Це правда?!

Перед від’їздом Ніна написала йому смс.

— Так, — Ніна схлипнула. — Я повертаюсь.

— Господи… — сказав шеф і вимкнувся.

Дощ припинився. Тільки вітер шарпав дерева з такою силою, нібито хотів повисмикувати з коренем.

— Ото погодка, — знов простогнав водій.

Траса здавалася порожньою й просторою. Кудись подівалися всі фури й лісовози, не було видно й жовтого автобуса. Наче на помах величезної руки, розійшлися хмари, й проглянуло ще не темне, прикрашене велетенським місяцем небо; над трасою, ніби нотний стан, тяглися високовольтні дроти, й навіть крізь шум двигуна їхньої машини було чути низький тріск.

— Ну й пого… — почав було водій.

Цієї миті попереду блиснув гігантський фотоспалах. Щось бахнуло, здригнулася земля, й дріт, чорний і гнучкий, мовби п’явка, застрибав на мокрому асфальті. Там, де він торкався землі, з тріскотом злітали білі іскри.

Ніна встигла тільки глибоко вдихнути. На щастя, сідаючи до машини, вона за звичкою пристебнулась; водій загальмував так, що пасажирку жбурнуло на пасок. Іскри, блискавки, блискучі зиґзаґи стрибали по асфальту, розповзаючись від упалого дроту; машина зупинилася боком, майже впоперек дороги, за кілька метрів від цієї краси.