Марина Дяченко: Електрик

— Куди підемо обідати?

Олена повернулася о другій годині, цілком задоволена зустріччю.

— Завтра все закінчимо й увечері гайнемо додому… Чи ти хочеш іще залишитися? Га?

— Та ну, — пробурмотала Ніна.

— Що ти така кисла?

— Голова болить.

— У мене теж весь час потилиця ниє… Дивне якесь містечко. Люди дивні. Начеб усміхаються, а в самих оченята бігають. То куди ми підемо обідати?

— А що, є вибір? — сказала Ніна. — До тієї кав’ярні, що внизу вулиці. Мені там учора сподобалося.

— Ціни там гарні, — пробурмотіла Олена, — ціни, справді…

Вона зупинилась і насупилася, дивлячись повз Ніну, ніби задумавшись про щось раптово й глибоко.

— Ти чого? — спитала Ніна.

— Може, це в них секта яка-небудь? Типу, сплати порахунки земні, бо інакше на Страшному суді буде пізно. Чи просто з приїжджих бабки вимагають? Так нехитро, знаєш, жоден дурень не піддасться…

— У циганок же виходить.

— Та то ж циганки… — Олена взяла халат, накинутий на спинку крісла. — От трясця, антистатик я вдома забула, струмом б’юся сьогодні весь день… Тебе Єгор запросив уже на дачу?

— Ні.

Заграв мобільний телефон. Олена проникливо всміхнулась.

— Так, — Ніна постаралася втримати губи, що самі почали розїжджатися до вух. — Так, Єгоре. Добридень…

Олена, махнувши їй рукою, сховалася за дверима ванної.

Хвилин десять вони говорили про техніки живопису, ковальство й деревообробку. Єгор запросив Ніну помилуватися його колекцією старовинних цинових солдатиків — її почав збирати ще Єгорів дід, генерал, батько продовжив, а Єгор примножив. На жаль, Олена Вікторівна сьогодні ввечері не зможе прийти: їй треба посидіти з документами.

Ніна закінчила розмову зі спалахнулими вухами й пустою, як повітряна кулька, головою. Летить же, летить, мов метелик на вогонь, і знає, що потім доведеться шкодувати…

Та буває ж диво?!

Олена, посміюючись, вийшла з ванної з рушником у руках:

— Оце так вигляд у тебе… Не бійся, подруго. Він мужик хоч куди… Зараз ідемо, я тільки пошту перевірю.

Вона відкрила ноутбук на краю канапи, здула з носа вологе пасмо, тихенько замугикала під ніс:

— «Ніж я подарую тобі, ти виграв, бери»…

Спершу вона замовкла. Потім із горла вирвався хрип. Олена обома руками вчепилася в ноутбук, її волосся стало сторч, тіло затряслося, забилося в корчах. З ноги злетів жовтий капець з усміхненим зайцем.

Посипались іскри — цілий сніп.

Ніна закричала. Олена раптом смикнулася дуже сильно, дріт вислизнув із гнізда в корпусі ноутбука, і Олена ватною лялькою повалилася на журнальний стіл.

Пахло смаленим.

— Це нещасний випадок, — сказав лікар «швидкої».

Ніна ридала в адміністраторській. Її накачали валер’янкою, корвалолом, ще якоюсь пахучою гидотою, проте ліки, звичайно ж, не допомагали, й вона ридала без упину вже майже годину.

— Вочевидь, на корпус ноутбука пробила напруга з мережі… А вона вийшла з ванної й узялася мокрими руками, — лікар говорив і дивився вбік. — На жаль… Останнім часом почастішали випадки… коли люди гинуть отак.

Ніна розридалася гучніше.

— Звичайно, ми повідомимо міліцію, — сказав лікар. — їхня справа — встановити, що не було насильницької смерті… тобто була, та це нещасний випадок… А ми нічим не можемо допомогти. Тільки тіло відвеземо… Як ви збираєтесь його транспортувати?

— Що?

— Треба сповістити рідних, близьких, вони ж забиратимуть тіло?

— О Господи…

Друга адміністраторка, статечна огрядна тітонька, підсунула їй нову склянку води.

— Я поїду додому, — сказала Ніна, і зуби її стукали об скло. — Я поїду… сьогодні… я не можу лишитися.

— Це навряд чи можливо, — м’яко сказав лікар. — Я все розумію, та міліція повинна скласти протокол, закрити всі питання… До того ж куди ви поїдете в такому стані? Хай вам дадуть інший номер, прийміть снодійне… Хочете, я зараз вам добуду пігулочку? Постраждала вам подруга, родичка… чи ні?

— Колега, — схлипнула Ніна.

— Ви товаришували?

— Ні… так, мали спільну роботу.

— Ви мені пробачте, але тисячі людей щоденно гинуть в автокатастрофах, від нещасних випадків, від хвороб… Я розумію, все сталось перед вашими очима. Та мине час, ви заспокоїтесь…

— Їй погрожували! — раптом згадала Ніна.

Лікар звів брови:

— Хто?

— Підсунули під двері аркуш із вимогою грошей. Три тисячі рублів… із копійками.

Лікар швидко кліпнув. І ще раз; за кілька секунд Ніна зрозуміла, що в нього нервовий тик.