Марина Дяченко - Електрик

— У відрядженні?

Олена пробурмотала нерозбірливу фразу про те, що вона не має бажання балакати.

Містечко Загорівськ, при всій своїй провінційності, було зеленим та милим. На задньому сидінні у водія валялася побувала в бувальцях мапа; Ніна з цікавості розгорнула її. Так, мале містечко, оточене лісами з одного боку й полями з другого, з єдиним великим підприємством — деревообробною фабрикою «Брусок». Гарна фабрика; єдина проблема — нема нормальної залізничної гілки. Кажуть, два роки тому збиралися вже будувати, але от — не судилося…

А в решті — місто як місто: банк, велика електрична підстанція, школи, поштові відділення, лікарня, театр і концертна зала. Супермаркет у центрі, гордо іменований «Молом». Авторемонтні майстерні, коледж готельного господарства, турфірма «Горизонт»…

Машина зупинилася на світлофорі. Уздовж акуратного бульвару сиділи бабусі, три, дуже схожі одна на одну, кругленькі й невеличкі. Біля ніг у кожної стояло пластикове відро, в кожному відрі гіркою височіли однакові червоні яблука. Старенькі стояли, не турбуючись про покупців, розмовляючи, гріючися зрана на осонні — наче й не базар, а клуб чи міський пляж…

Вискнувши гальмами, біля тротуару спинилася срібляста машина «Міцубісі». Молодик, на вигляд — заможний клерк, вистрибнув із водійського сидіння, притискаючи до грудей жменю паперових грошей. Ніна намацала в дверцятах машини ручку, що опускає скло, й узялася шалено її крутити.

— Це вам, — молодик стояв до Ніни спиною, гомоніла вулиця, але слова його було чудово’чути. — Це вам, і вам, і вам… На здоров’я.

І, нібито чогось боячись, він знову пірнув у машину. Ледве перемкнувся світлофор, «Міцубісі» зірвалася з місця й невдовзі щезла попереду.

«Копійка» рушила. Ніна встигла побачити бабусь, які й досі сиділи рядком, із грішми в зморшкуватих руках: купюри, наскільки змогла зауважити Ніна, не були дрібними. Старенькі дивилися вслід «Міцубісі».

— Гей, — Ніна торкнула Олену за плече, — ти бачила?

— Га? — Олена заворушилася на сидінні. — Уже приїхали?

— Ні, але тут була така сцена…

— Не займай, я сплю…

Машина викермувала на місцеву кільцеву дорогу, й одразу здійнялася курява. Здоровезні тягачі, платформи, завантажені колодами, йшли повільно, в той час як назустріч тягнулися фури, вкриті брезентом, і про обгін на вузенькій дорозі годі було й думати. Ніна, чхаючи, підняла скло; ще за п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля прохідної фабрики «Брусок». Праворуч і ліворуч від дверей із вертушкою стояли гігантські рекламні щити: «Наша фабрика — слава Загорівська» (стилізація під дитячий малюнок) і «Михайло Лемішев — мер усіх загорівчан» (величезне фото чоловіка років п’ятдесяти з усмішкою тільки на нижній частині обличчя).

— Приїхали, — сказав водій.

— Значить, оце буде Тор, а це Фрея…

Директор фабрики, прийшовши власною персоною на зустріч, справив на обох несказанне враження. Не те щоб він був надто гарним чи молодим — років йому було під сорок, а зовнішність легко вписувалася в середньостатистичні параметри, — та Єгор Денисович блищав, чи навіть блискотів, од кінчиків начищених чобіт до густючого волосся на маківці. Пустотливо блищали очі; блищав значок на вилозі піджака. Ця людина не вписувалася в уявлення про провінцію: він був столичним до останньої брижі на дорогих штанах. Його манера говорити, всміхатися, пропонувати дамі крісло не могла не змусити двох незаміжніх жінок затріпотіти ніздрями, ловлячи пахощі «СіуепсЬу», чутні від директора.

Відклавши «на потім» власне ділові питання, Єгор Денисович почав із питань художніх. Він, виявляється, уважно вивчив Нінині ескізи, отримані електронною поштою (а Ніна ж думала, що надсилає їх тільки для проформи!). Ідея колекційних шахів із натурального дерева здалася йому надзвичайно цікавою:

— У нас, знаєте, головна частина потоку — прості й стандартні речі, ми на них одержуємо основний прибуток, але ж душа хоче чогось цікавенького! От чому ми з таким задоволенням розглянули пропозицію вашої фірми.

— Ось пакет документів, — Олена витягла стос паперів із портфеля, та Єгор Денисович зупинив її рухом брови:

— Так-так, це ми зробимо, це трохи пізніше… Вірочка, де там наша кава?

Він ужив слово «кава» замість «кофе», чим остаточно купив серце Ніни.

— Мій беззастережний фаворит — оцей скандинавський набір, — вів далі директор, дивлячись їй просто в очі, ледь усміхаючись, так що не було сумніву: розмовляти з Ніною — радість. — Аси проти турсів, білі проти чорних… Скажімо прямо, шахи — не масовий вид спорту, як сувенір теж доволі банально, та оці ваші ескізи, Ніно Володимирівно… Ми повинні це робити. Думаю, зі скандинавського набору почнемо, — він потряс аркушем, на якому був зображений шаховий король Одін. — Ви не просто художник, ви знайомі з технологією деревообробки, це ж не пластикова штамповка, ні!