— Нам слід би вирішити щодо розкладів, щодо прав і грошей, — нетерпляче нагадала Олена.
— Так-так, — Єгор Денисович звернув свій погляд тепер на неї, і усмішка на його губах умить убила щойно народжене Оленине роздратування. — Думаю, ми повністю узгодимо за два-три дні.
Ніна подумки застогнала. Вони збиралися поїхати з Загорівська не пізніше як завтра вранці.
— Два-три дні?!
Олена зробила багатозначну паузу. Секретарка Вірочка поставила перед нею кавове горнятко з умощеною на тарілочці квадратною шоколадкою; Єгор Денисович заусміхався ширше.
— Ну, — сказала Олена, — ми гадали… Ми дуже заклопотані, думаю, наше керівництво…
— Ми, я гадаю, підготуємо дуже інтересну для вашого керівництва угоду, — м’яко сказав Єгор Денисович. — Гадаю, воно буде задоволене вашою роботою.
Олена, судячи з обличчя, з гіркотою подумала про шефа, який із нею спить, але ні в що не ставить. А Ніна, як не дивно, зраділа: перспектива творчих розмов із директором чомусь поліпшила їй настрій.
— Квитки назад ми вам замовимо, — запевнив Єгор Денисович. — Наш кур’єр привезе просто до готелю.
— Добре, — погодилась Олена. Ніна обмежилася кивком. Єгор Денисович посміхнувся їй — поза всяким сумнівом, це була адресна, дуже особиста посмішка:
— Ви втомилися з дороги, чи не так? Увечері ми могли б зустрітися, в нас на території є чудова кав’ярня. І обговорили б за чашечкою чаю художню сторону проекту… Гарна ідея, як вам здається?
* * *
Рушники в номері замінили, палас заново пропилососили і навіть вікна, здається, нашвидку протерли ззовні.
— Я на канапі, — сказала Олена. — Люблю спати на канапі, якщо сама. Ти, коли хочеш, забирай собі це дурне двоспальне…
І замовкла, зупинившись перед вхідними дверима. Ніна, витягнувши шию, зазирнула Олені через плече: коли вони входили десять хвилин тому, ніяких паперів тут не було. А тепер у щілині під дверима стирчав оранжевий прямокутний аркуш.
— Спам якийсь, — пробурмотала Ніна.
Вона витягнула папірець із-під дверей; аркуш був цупким, без картинок, із текстом на одному боці: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Сплату необхідно здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».
— Маячня, — розгублено пробурмотіла Ніна.
— От козли бородаті, — сказала Олена, знову дратуючись. — Ну, я їм сплачу заборгованість, я їм…
— Зажди, — швидко сказ&ла Ніна. — Я сама.
І, знову взувшись, вона спустилася до адміністраторки.
Усе ще бліда, але з поновленим макіяжем, дівчина всміхалась, наче нічого й не було, хоч і напружено.
— Скажіть, будь ласка, — звернулася до неї Ніна, — оцей аркуш нам підсунули під двері — хто підсунув, навіщо і що це означає? І поясніть, будь ласка, як тут опинилися прізвище, ім’я, по батькові Олени Вікторівни?
Дівчина, ледве глянувши на оранжевий прямокутник, раптом зблідла ще більше — позеленіла — й похитнулася за стійкою, ніби збиралася впасти непритомною. Ніна за неї перелякалась.
— Пробачте, — прожебоніла адміністраторка. — Це… в нас у місті…
— Що у вас у місті? — Ніна говорила тихо, але дуже твердо. — Ви ж розумієте, що про заборгованість — повна бридня, ми вранці приїхали, і ми нічого не могли заборгувати «міському управлінню електричних мереж»… Існує взагалі в природі таке управління?
— Н-не знаю, — промимрила дівчина. — Це… я не знаю, як пояснити. Ніхто не ходив коридором. Ніхто з обслуги не міг таке підсунути.
— А дані? Чи не з вашої облікової картки?
— Не знаю, — дівчина опанувала себе. — Нічого не можу сказати. Звертайтеся до старшого адміністратора, він буде після четвертої.
— Дивні речі, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але драні рушники в номері — це теж негаразд, чи не так?
— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Та коли… коли хочете… — вона перевела подих, — їй треба ці гроші, оцю суму, що вказана, віддати кому-небудь. Чи купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Чи просто милостиню… роздати.
— Ага, тільки роззуємося! — жовчно відказала Ніна.
— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.
— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.
— Що, просто так, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у себе в Задрищенську!
Читать дальше