Марина Дяченко: Електрик

— Свят-свят-свят, — прошепотів водій.

Різкий, зморшкуватий, пристаркуватий, г.ін немало бачив на віку. Між великим і вказівним пальцями правої руки в нього було нерозбірливе татуювання; хутко здавши назад, він розвернувся через подвійну осьову й, ні слова не кажучи, погнав назад у Загорівськ.

— Та… — Ніна насмілилася подати голос. — Як це… куди ми їдемо?

— Бачила? — поривчасто спитав водій.

— Треба зателефонувати до ремонтної служби…

— «До ремонтної», — голос водія сочився жовчю. — Знав би — не поїхав…

— Та мені треба на вокзал! Я запізнюся на поїзд!

— Тебе не випускає, — крізь зуби пробурмотав водій.

— Хто?

— Мене йому не випускати не треба, я щодня туди-сюди мотаюсь, от і сьогодні був… Це ти.

— Ви ж везете мене на вокзал, я гроші плачу!

— Гроші не мені, — так само уривчасто сказав водій. — Гроші роздай тим, хто потребує. Ту суму, на яку рахунок.

— Рахунок?!

Він на секунду повернув голову:

— Та не лякайся. Це не страшно. Просто роздай гроші, й він відпустить. Рахунок же отримала, так?

Ніна мовчала.

— З приїжджими біда, — пробурмотав водій. — Місцеві вже знають. Без питань. Отримав рахунок — розплатився, та й годі.

Машина проїхала повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Жаліслива адміністраторка вчасно виявила, що в Ніни з Оленою сплачено двомісний напівлюкс до самого завтрашнього вечора. Ніна повернулася до номера, звідки вийшла годину тому, й повалилась на ліжко поверх покривала.

Треба було зателефонувати шефові. Треба було, мабуть, зателефонувати Єгору Денисовичу; Ніна заплющила очі, збираючись ніколи більше їх не розплющувати, цієї миті у двері делікатно постукали.

Прийшов слідчий — немолодий чоловік у штатському, з портфелем, певно, спадком від його дідуся-нквсника:

— Вам треба підписати протокол, Ніно Вадимівно. Будьте ласкаві.

Кількість увічливих зворотів у його мовленні прикрасила би парадний ролик про етикет у міліції. Він схожий був на актора Малого театру в ролі слідчого. Чи на неправильно запрограмованого робота; говорячи, він дивився вбік, від цього його слова здавались особливо фальшивими.

— Який протокол? — здивувалася Ніна.

— Ви ж свідок насильницької смерті… нещасного випадку. Будьте ласкаві, погляньте.

Вона переглянула папери, хоч рядки розпливалися перед очима. Це був доволі точний опис готельного номера й послідовних Олениних дій: вийшла з душу, в халаті пройшла до канапи, взяла в руки ноутбук, під’єднаний до готельної мережі, двісті двадцять вольт. Відбулося коротке замикання…

Ніна поставила косий підпис у місцях, позначених галочками:

— А чому ви взагалі над цим працюєте? Справу ж не відкрито?

— Я мушу, — слідчий кліпнув. — Я відстежую всі… такі випадки.

— Які — такі? У вас що, люди купами гинуть на рівному місці?

Слідчий знову кліпнув і скосив очі:

— Не додаватиму вам клопоту. До побачення.

— Заждіть! Я подумала… Я думаю, хтось навмисно зіпсував ноутбук моєї колеги, коли ввійшов до номера, коли нас там не було… Розумієте?

— Це буде складно довести, — сумовито визнав слідчий.

— їй погрожували! Я вже казала — вона отримала дурний рахунок на дивну суму, й адміністраторка порадила їй роздати ці гроші жебракам!

— А, — тьмяним пластиковим голосом сказав слідчий. — Цікаво.

— Що цікавого? Людину, може, вбили, є мотив…

— Мотив?

— Вона дуже грубо розмовляла з адміністраторкою… Тією самою, що радила роздати гроші жебракам… А уявіть, якщо в когось є доступ до трансформаторної і можна підлаштувати, наприклад, спалах у мережі…

Ніна затнулась. Її обізнаність із електротехнікою обмежувалася шкільним курсом фізики, та й то призабутим. Та звичайний здоровий глузд підказував, що, якби напруга спалахнула в мережі, погоріли б усі прилади в готелі, а не тільки Оленин ноутбук.

— Зрозуміло, — таким самим пластиковим голосом підсумував слідчий. — Спасибі. Ми все перевіримо.

І він пішов.

Вітер за вікнами завивав дедалі тихше, запилені тюлеві штори ледь-ледь коливалися. Ніна згадала, що вчора, рівно добу тому, у цей самий час вони з Оленою, хмільні й веселі, сиділи з Єгором у ресторані й розмовляли про скандинавську міфологію; віддалік ледь чутно прогуркотав грім.

Вона прокинулась від тихого стуку в двері. Стук давно вже вплітався в її сон — украдливий, ледь чутний і водночас дуже наполегливий. Так можна стукати годинами, місяцями — доки той, чию увагу хочуть привернути, прокинеться.