Марина Дяченко - Електрик

— Хто там?!

Ніна підскочила, нажахана. З тремтливим серцем зазирнула в дверне вічко: біля входу в номер стояла позавчорашня молода адміністраторка, жертва Олениного гніву.

— Що вам треба? Котра година?!

Дівчина ввійшла мовчки й причинила за собою двері. Очі в неї були червоні, наче вона ревла всю ніч. Ніна здивовано відступила, дозволяючи їй увійти до кімнати; адміністраторка виклала на журнальний столик пожмаканий оранжевий папірець: «Антонова Олено Вікторівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію три тисячі сорок рублів п’ятдесят копійок. Сплату треба здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

— Я не винна, — тихо сказала дівчина. — Я попереджала.

Ніна обіруч схопила її за комірець форменої білої блузки:

— То це ти підлаштувала? Ти?!

Крикнувши це, Ніна прокинулася; ніякої адміністраторки не було. Стояв ранок, і доволі пізній. За вікнами знов сяяло сонце, а в кімнаті згущалася задуха: лягаючи, Ніна забула відчинити кватирку.

Калатало, вистрибуючи, серце. Ніна застогнала; нічого, короткий сон кращий за тривале безсоння. «Сьогодні, — вирішила Ніна, — я повернуся додому хоч би що. Хоч пішки піду».

Вона босоніж пройшла до ванної — й тільки дорогою назад завважила оранжевий прямокутник, що визирав з-під дверей.

Проковтнувши слину з металевим присмаком, нахилилась і взяла папірець.

«Тормасова Ніно Вадимівно, міське управління електричних мереж повідомляє про заборгованість. Ви повинні сплатити як борг за електроенергію п’ятдесят два рублі сорок п’ять копійок. Сплату треба здійснити протягом двадцяти чотирьох годин».

Молода адміністраторка знову була на посту, така ж бліда й червоноока, як у Ніниному сні.

— Доброго ранку, — сказала їй Ніна.

Адміністраторка вичавила посмішку.

Ніна роззирнулася — в холі не було нікого; крізь скляні двері виднілася вулиця, і незмінний підстаркуватий таксист палив біля своєї «копійки». Ніна поклала на край стійки оранжевий жорсткий прямокутник.

Адміністраторка уривисто зітхнула.

— А якщо я піду з цим до міліції? — тихо спитала Ніна.

— Вони вам скажуть сплатити, — озвалася дівчина, не дивлячись Ніні в очі.

— Здирники, — пробурмотала Ніна. — Отже, п’ятдесят два рублі? Через це вся веремія? Через п’ятдесят два рублі?!

— Йому однаково, — дуже тихо сказала дівчина. — Чи рубль недоплатити, чи десять копійок — йому байдуже.

— «Йому»? Хто він такий?

Усмішка дівчини перетворилась на гримасу:

— Ви б не ставили… питань. Ви би просто зараз пішли й віддали ці гроші… кому захочете. Нужденним.

— Вам,наприклад?

Дівчина здригнулася від жаху:

— Тільки не мені. Я на роботі!

— Погану маєте місцинку, — виразно сказала Ніна. — Та я слідчому все розповіла. І ще розповім, кому треба, тільки вже не тут. Я сьогодні їду.

— Якщо він вас відпустить.

— Що?!

Адміністраторка звела очі:

— Ви вже вчора намагалися поїхати? Тут у нас швидко ходять чутки…

Ніна озирнулась. Таксист біля входу протирав на машині дзеркало; авжеж!

Одне непокоїть: можна уявити собі злодія, що ламає ноутбук, підлаштовує спалах напруги. Та злодій, що обриває дроти високовольтної лінії?

Гроза. Ураган. Випадковість.

— Ремонтники всю ніч пнулися, — сказала адміністраторка. — Ця гілка, вона ж фабрику живить… Ледве полагодили над ранок.

Не відповідаючи, Ніна вийшла на вулицю. Холодно кивнула таксистові, той відповів суворим настороженим поглядом.

Ніна спустилася вулицею на ріг, до аптеки. Вчорашнього одноногого стариганя не було біля входу до парку; Ніна ввійшла в аптеку, купила ще баралгіну, розгублено оглянула виставку білих і кольорових коробочок на вітрині. Уп’ялася поглядом в ящик із оргскла: «Допоможіть дитині…» Діагноз, фотографія. Купа сірих купюр. Як звичайно.

Ніна витягла з сумки шістдесят рублів десятками й опустила в щілину.

Їй майже стало соромно. Ця дитина, певно ж, реальна, і діагноз її реальний; що змінять у її долі шість дрібних папірців?

Зате Ніна сплатила невідомий рахунок, і, оце ганьба, їй стало легше на серці.

Щойно вийшла вона на вулицю, як зателефонував шеф. Він уже опанував себе й був діловитим, як завжди; у п’ятницю за Оленою прийде машина від фірми, гріб уже є, колишній чоловік дав грошей, родичі з’явились, ну, й співробітники склалися. Похорон у понеділок. Ти приїдеш, я сподіваюся, до цього часу? Ах, ну так, розумію. Приїжджай, ми на тебе чекаємо.