Марина Дяченко: Електрик

Рутина — найкращий засіб від печалі. Шеф розпоряджався похороном, як звичайно розпоряджався замовленнями й постачанням, гріб перетворився на ресурс, отримуваний за накладною. Ніна глибоко зітхнула, та цієї миті телефон задзеленчав знову:

— Як ти, Ніночко? Я весь ранок чекав, що ти зателефонуєш…

У голосі Єгора Денисовича було чути невдавану тривогу й щиру турботу. У Ніни потепліло на серці:

— Я не змогла вчора поїхати. Дріт упав просто на трасу…

— Жах! Я знаю… У нас був аврал уночі, в мерії не спали, на фабриці не спали… Полагодили, дякувати Богу. Якщо вже ти не поїхала, може, все-таки приїдеш на дачу?

Ніна закусила губу.

— Не знаю, — зізналася чесно. — Після того, як Олена…

— Я все розумію! Та не сидіти ж тобі самій! Олена Вікторівна була складною жінкою, ти з нею не товаришувала, як я розумію, та самій після такої історії… не можна! А ми просто посидимо, поговоримо, чаю вип’ємо… Приїжджай, га? Я машину пришлю.

— У мене готель тільки до вечора.

— Заночуєш на дачі. А завтра тебе відвезуть на потяг. Я ж чую, який у тебе голос, ти не повинна лишатися сама!

— Дякую, — нарешті, згодилася Ніна.

Певно, її запас скорботи за Оленою вичерпався: висохли сльози, повернулись апетит і почуття гумору. Вона ситно пообідала в кав’ярні, купила огірок у крамниці навпроти, повернулася до номера й задумливо наклала маску. Так, вона змарніла від тривог і переживань, та, якщо не зважати на набряклість повік, у цілому струс пішов її обличчю на користь: додалося блиску в очах, трохи гарячкового, та дуже цікавого. Тонкішими й більш виразними стали обриси лиця; Ніна охоче прийняла душ, уклала волосся й зрозуміла, що щаслива.

Буває ж диво? Може, все її життя стоїть тепер на порозі свята, щасливого перевороту, якихось чарів; Олена мертва, та вона, Ніна, жива, і живий Єгор. Їй було соромно й незрозуміло, як можна радіти сьогодні після всього, що сталось учора. Та буває й диво.

Молода адміністраторка здивовано витріщилася на неї, коли Ніна, підтягнута, духмяна, з усмішечкою на виду, спустилася з речами до холу. Поклала картку на край стійки:

— Усе, до побачення. Сподіваюся більше не повернутись.

— До побачення, — озвалась адміністраторка ледь чутно.

І щось додала, та Ніна не розчула що.

У Єгора був старовинний програвач і колекція вінілових платівок. Ніна ніколи б не подумала, що чорні лискучі диски, такі дорогі в дитинстві, досі можуть викликати в неї захват.

— Акустично — зовсім інше! От послухай…

І Єгор поставив Вертинського, платівку настільки стару, що й у Ніниному дитинстві її сприйняли б як антикваріат.

— «Над розовым морем вставала луна, во льду зеленела бутылка вина»…

Вони трохи потанцювали. Дуже багато пили. Перепустили вдвох пузату пляшку «Хеннессі».

— «Послушай, о как это было давно, такое же море и то же вино…»

Дача, двоповерховий особняк із блискучим паркетом у холі, з колонами біля входу, з безмежно затишною, хоч і величезною вітальнею, здавалась Ніні декораціями до мексиканської драми. Перед її очима крізь натуральну шкіру проступав дерматин, якого не було, не могло бути в цьому домі. Перед її очима зворушлива пісня ставала заяложеною.

— «Нет, вы ошибаетесь, друг дорогой, мы жили тогда на планете другой…»

— Я втомилася, — сказала Ніна, обережно вивільняючи руку з гарячої долоні Єгора.

— Я розумію… Ти так багато пережила…

Від цієї репліки її ледве не знудило. «Річ у мені, а не в ньому, — зізналася вона собі, долаючи алкогольну слабкість. — Річ у мені. Це я винна».

— Там готова для тебе кімната, — ласкаво сказав Єгор.

Цієї миті вона готова була розцілувати його в нападі вдячності.

Квапливо покинувши вітальню, де горіли свічки, вона піднялась мармуровими сходами до гостьової кімнати, де могло розміститися п’ятеро людей без найменших незручностей. Ледь умившись, ледве стерши з обличчя так ретельно нанесений макіяж, вона впала на широченну постіль; перед очима в неї стрибали електричні іскри.

Вона отримала оранжевий рахунок уранці, о пів на десяту.

Зараз час перевалив за північ, почалася нова доба. Вона сплатила рахунок учасно. Як і личить дисциплінованому платникові. Чому ж їй так страшно й тоскно?

Адже вона тепер не в готелі з його істеричними адміністраторками, з його розхитаними розетками.

І завтра вона поїде додому. Прощавай, Загорівську.

І ще…

Без стуку відчинилися двері. На порозі стояв Єгор у розчахнутому халаті на голе тіло, з великим апельсином у руці.