Марина Дяченко - Електрик

— Я зроблю все, щоб ви поїхали з міста якомога скоріше, — сказав, ледь розтуляючи губи.

Уночі вузькою та чудово відремонтованою дорогою Ніна поверталась до Загорівська все на тому ж таксі-«копійці», і за кермом сидів той самий пристаркуватий водій. Фари вихоплювали з мороку асфальтову смугу на сотню метрів уперед.

«И слишком устали, и слишком мы стары для зтого вальса и этой гитары…» — надокучливо повторювалося в Ніниній голові.

— От воно, гляньте, — сказав раптом водій крізь зуби.

Обіч дороги вгадувалася темна купа руїн.

— Тут жили отець Філіпп зі своєю матушкою. Суворий. Бувало, в піст пройдеться базаром, побачить рундук, де м’ясо отак-о викладено, та й плюне на нього… Не засоромиться…

— Ого, — пробурмотала Ніна.

— Лагодив церкву мало не сам, усім цікавився. Електрика вигнав за матюки. Сам монтував проводку. І вдарило його струмом, уже не знаю як. Зайнялася пожежа… Усе згоріло: церква, будинок. Тіло витягти робітники не встигли. Поставили хрест на кладовищі над порожньою могилою… А матушка його поїхала.

Машина розігналася на трасі, й руїни лишились позаду.

— І що? — тихо спитала Ніна.

— А й те! — вагомо сказав водій. — Позаторік, у жовтні це було. Відтоді стали рахунки приходити, часом грішникам, а іноді наче й не втямиш за що. А буває, що й без рахунку когось… того. От як Єгора Денисовича, земля йому-пухом.

— Він наступив на дріт, — сказала Ніна. — Це коротке замикання!

— І завжди так, — пошепки погодився водій. — Коротке. Коротше нема куди.

— Чому ж ніхто не каже про це? Чому всі мовчать?!

— А й ти мовчи, — порадив водій, пожувавши губами. — Цілішою будеш, от що.

У повній тиші вони знову, як і вчора ввечері, проїхали повз великий щит: «Ласкаво просимо до Загорівська!»

Молода адміністраторка не спала. Появі Ніни не здивувалася; взяла її паспорт, покрутила в руках:

— Значить, будемо вас заново селити?

— Селіть, — меланхолійно погодилася Ніна.

Великі круглі дзиґарі над адміністраторською показували половину на п’яту ранку.

— Мені скоро змінятися, — сказала дівчина.

— Зміняйтесь.

— Я взагалі добу через дві, просто попросили вийти підмінити…

— Скільки завгодно.

— Це правда, що Чукотського… що він помер?

Ніна не зразу зміркувала, що Чукотський — прізвище Єгора.

— Так. Наступив на дріт.

Дівчина витягла облікову картку:

— Я тут за вас сама заповню… Ви потім просто підпишетеся,добре?

— Гаразд.

— Він був непоганою людиною, — дівчина, здається, просто не могла примусити себе замовкнути. — Багато робив для міста…

Тільки коли він прийшов на цю посаду, вже було зрозуміло… Два роки тому, в жовтні.

— Так? — Ніна насторожилась. — І що було зрозуміло?

Дівчина зметикувала, що сказала забагато.

— Мені потім рахунок прийде, — промовила жалібно.

— За що?

— За язик, — вона писала, не зводячи очей, виписувала друкованими літерами дані з Ніниного паспорта.

— Хто надсилає рахунки?

Дівчина зітхнула:

— Колишній начальник фабрики був узагалі золотою людиною. І в нього була дочка, ми в одному класі навчалися. Свєтка. На медаль ішла. Таке дівчисько, ну, диво…

— І що сталося? — Ніна сковтнула, відчуваючи, як підступає холодок під горло.

— Банда якихось приїжджих гопників її вбила, — адміністраторка раз у раз наводила цифру «8» в обліковій картці. — У нас узагалі спокійно, ніколи не було, щоб… А він, колишній директор, Степан Ілліч, пішов на фабрику, відчинив трансформаторну будку й… Подейкують, купка попелу від нього зосталась. І того ж дня, хвилина у хвилину, на машину цих покидьків упала опора з дротами, й машина на друзки, а в машині горілі кістки… Це правда, — вона нарешті звела очі. — Я була на похороні Свєтки, тоді все й сталось. А потім почали приходити рахунки.

— А як же священик? — розгублено запитала Ніна. — Цей… отець Філіпп?

— А це казочки, — впевнено сказала адміністраторка. — Та пожежа була раніше. І, кажуть, просто робітники напилися та підпалили випадково.

— Це ти написала записку Олені? — спитала Ніна. — «Олено Вікторівно, можете не вірити»…

Дівчина ледь помітно кивнула:

— Мені вчора теж рахунок прийшов. Я на фотоапарат гарний відкладала… Все довелося вигребти із загашника й сплатити.

— За що? — повільно спитала Ніна. — Що вчасно не розтлумачила правила?

— Так.

— Та ти ж не могла!

— Дарма.

— Нічого собі, — пробурмотала Ніна, — оце так уявлення про справедливість…