Марина Дяченко: Електрик

«Йому не надсилали рахунок».

Ніна відсунула телефон. Висмикнула з-під себе покривало й ковдру, закуталася, сунула голову під подушку.

«Йому не надсилали рахунок». Тому й не отримав. Логічно. Цікаво тільки, який дурень сидить на цьому номері й о шостій ранку відповідає на смски зі швидкістю блискавки…

Тихий тріск змусив її здригнутися й сісти. Так тріщить несправна електропроводка; та Ніна від’єднала від мережі все, що могла, в цьому номері.

Чи в ліжку забули оголений дріт?

Чи у ванній під підлогою чекають свого часу, потріскують контакти?

Фарадей, Вольт, лейденська банка. Сила струму, напруга, трансформатор, генератор, конденсатор. Електричний стілець. Обірваний дріт, колосальний бенгальський вогонь на блискучому від вологи асфальті. Зі швидкістю блискавки.

Вона прислухалася так, що вуха заболіли зсередини. Тріск не повторювався. Можливо, це нерви її, розхитавшися, знов і знов дають пережити те, чого вона вже двічі зазнала?

Телефон сам ліг під руку. Припустімо, це така гра; Ніна глибоко зітхнула й написала нову смс, без помилок: «Тоді за що він заплатив?»

Відповідь надійшла за секунду після відправлення: «Здогадайся».

«Це бот, — із полегкістю подумала Ніна. — Ніхто не може генерувати текст так швидко, значить, він підставляє вже готові слова й фрази навмання. Кажуть, можна годинами розмовляти з ботом і не знати, що він не людина…

Вона посміхнулась і набила нове повідомлення: «Скільки мені років?»

«29».

Між відправленням повідомлення й відповіддю тепер узагалі не було проміжку. Пінг-понг. Ніна довго розглядала маленький монітор, намагаючись зрозуміти, нащо її обманюють очі.

Якщо це збіг, то дуже, дуже чудернацький; поки вона вмовляла себе, прийшла ще одна смс: «Не їдь із міста, будь ласка».

Ніна вимкнула телефон. Прислухалася кілька хвилин; у номері було тихо. Телефон мовчав, як і слід вимкненому приладові. Ззовні потихеньку сходив ранок, висвічував блідо-бузкові шпалери з ледь помітною темною плямою довкола білого вимикача…

Ніна натиснула на кнопку. Віконце мобільника освітилось; курлик — прийшло повідомлення.

«Ти забула вимкнути холодильник».

І смайлик.

Ніна підскочила. У шухляді письмового столу, де в пристойних готелях буває міні-бар… Там крихітний холодильник! Про який вона геть забула, й холодильник досі під’єднаний до мережі!

Вона обережно сповзла з ліжка. Пробралася до вітальні, обираючи, куди ступити, щоб ні в якому разі не зачепити випадковий, нізвідкіль узятий дріт; холодильник працював безгучно. Його шнур був під’єднаний до розетки під столом, тому Ніна його не завважила.

Вона опустилася навкарачки. Вона думала тільки, як удаліше висмикнути вилку; іншим думкам не було місця. Вона взялася за білу пластикову вилку двома пальцями, плавно потягнула — сухий різкий тріск і одинока іскра примусили її відстрибнути.

Не думаючи більше про холодильник, вона повернулася до спальні й серед брижів покривала знайшла телефон.

«Чому вмер Єгор?»

«Він бажав тобі зла».

І, поки Ніна перетравлювала цю новину, надійшло ще одне повідомлення:

«Залишайся, тобі ж подобається Загорівськ».

«А якщо поїду», — без розділових знаків настукала Ніна.

«Отримаєш рахунок, який не зможеш сплатити», — була моментальна відповідь.

Ніна вимкнула телефон.

Їй вистачило кількох хвилин, щоб тут же, не входячи до ванної, прибратися. Вкотре за останні дні підхопивши спаковану валізу, вона вийшла з номера й у холі готелю раптом опинилася в тісному товаристві: фарбована білявка й лисуватий м’який мужичок оточили її, вдвох створюючи подобу натовпу, тицяючи під ніс диктофони:

— Доброго ранку, Ніно Вадимівно, газета «Загорівський вісник», мене звати Іра, чи могли б ви розповісти про свою фірму, про плани співпраці з фабрикою «Брусок»…

— Це правда, що ви стали свідком трагічної загибелі Єгора Чукотського? — одразу перейшов до справи мужичок.

Ніна відчула себе героїнею поліцейського серіалу. Озирнулась по допомогу до адміністраторки; замість блідої дівчини за стійкою височіла монументальна, в рудих кучериках пані.

— Я їду, — сказала їй Ніна.

— Це правда, що вас притягнули як свідка у справі? — жадібно спитав мужичок, що теж дивився американське кіно.

Кинувши на край стійки карту-ключ, Ніна рвонула до виходу — і на порозі готелю, вже зовні, зітнулася зі знайомим слідчим.

— А я по вас, — сказав він замість привітання.

— Я мушу поїхати негайно.