Марина Дяченко: Електрик

— У нас є резиденція для офіційних делегацій. Пристойне місце, ми туди селимо почесних гостей, спортсменів… артистів…

— Я збираюся повернутись додому, — сказала Ніна.

— Це неможливо! — в голосі мера прогучала істерична нотка. — Я сам… ми самі б раді вас відправити цілу й здорову. Та не можемо.

— Подумайте самі, — сказала Ніна. — Виникнуть питання. Термін відрядження закінчився. На роботі в мене підуть прогули. У п’ятницю приїде машина за тілом Олени. У понеділок похорон…

— Ніно Вадимівно, — мер важко дихав, — або ви знайдете спосіб пояснити вашим колегам і родичам необхідність затриматися в Загорівську… На якийсь час… Або… ми будемо вимушені, я не знаю. Звинуватити вас у вбивстві Чукотського, замкнути в слідчому ізоляторі… Вирішуйте.

— Ви це серйозно?!

— А ви не розумієте? — мер поглянув їй в очі.

— О Господи, — пробурмотала Ніна.

Будинком делегацій був старий особняк, відремонтований років зо п’ять тому й розділений на кілька ізольованих квартир. Кур’єр приніс Ніні піцу, яку вона не замовляла, та взяла, тому що треба ж щось їсти; на кухні знайшлися чай і чайник, тостер і хліб, цукор, сіль і йогурти в холодильнику.

Озирнувшись, Ніна відшукала в коридорі розподільний щит. На її щастя, автоматичні запобіжники були обладнані важелями; зціпивши зуби, надівши на руку поліетиленовий пакет, Ніна перевела важільці в положення «вимкн.» і витерла з чола холодний піт.

Вимкнувся холодильник. Безпечними стали розетки. До вечора лишалося ще кілька годин; біля входу в особняк, чудово видимий із вікна, стояв товстий чоловік у штатському, палив і дивився собі під ноги.

Ніна витягнула мобілку й побачила, що акумулятор от-от віддасть Богові душу; поки вона розмірковувала, чи зателефонувати шефові, той об’явився сам.

— Ніна?! Ти де?

— У Загорівську.

— Що ти досі робиш у Загорівську?! Ти зранку повинна бути на роботі!

— Мене не випускають, — сказала Ніна.

— Що?!

— Мене не випускають із Загорівська, — вона міцно зціпила зуби. Хай мер вирішує свої проблеми самостійно.

— Ти що, з’їхала з глузду? Мужика зустріла, так? Май на увазі, що за солодкі походеньки потім розплачуються гіркими…

Розмова увірвалася. Акумулятор мобільника зовсім розрядився. Ніна кілька секунд дивилася на телефон, нібито вперше його побачивши.

Ні, в шефа, звичайно, своєрідний погляд на світ…

Їй раптом стало шкода Олену — заново й до сліз, по-баб’ячи. Могла ж справити собі гарну долю, вродлива, недурна, темпераментна… Та от зачепилася за шефа, мерзотника, який безнадійно одружений на ще одній нещасній бабі, й ростуть двоє дітей. І роками б тягнувся цей безперспективний зв’язок, якби не місто Загорівськ і рахунок, який треба б сплатити, проте Олена не сплатила…

Вона припинила плакати так само раптово, як і почала. Цікаво, на яку суму надіслали рахунок меру. І за що він буде платити. А заплатить же, нікуди не подінеться: не вбережуть його ні гумові рукавиці, ні викручені пробки. Спасибі Фарадею, Вольту, Амперу, Ломоносову з їхньою теорією електрики — нема куди тікати. Загорівськ нанизано на електричну мережу, як тушку на рожен: підстанції живляться від магістральної лінії, розливають світло по вулицях, тепло по мікрохвилівках і тостерах. А Ніні й чаю скип’ятити нема де: в наявності електрочайник і електроплита…

Вона з’їла холодну піцу й подумала, що їхньому шефові, мабуть, непогано б надіслати рахунок. За Олену й за всіх, кому він мимохідь життя зламав. Піца виявилася з ковбасою; підбираючи впалі на картон кружальця, Ніна уявила, як шеф витягає з конверта оранжевий прямокутник. Який він стає на виду, коли бачить суму; Ніна зрозуміла, що ця думка їй приємна. Рахунок шефові. Це було б справедливо.

Вона випросталась на канапі й подумала ще — про високопосадових негідників, що жирують на чужій біді; кожний із них, отримавши рахунок, сплатив би його, і величезні неправедні гроші перекочували б до недужих, убогих, бідних…

Вона спинила себе: а чи бідні не розжиріють на грошах, що впали з неба?

Вона перевернулась на бік і підперла щоку долонею. А бідні, припустімо, коли розлінуються й загнуть кирпу, теж можуть одержати невеликий рахунок… Нагадування на майбутнє, щоб не зазнавались…

Вона всміхнулася. Думки, досконалі в своєму безумстві, розважали її. Дуже складно й неприємно захищатись від неможливого, особливо коли воно лізе в твою реальність із рішучістю бегемота, зате коли нарешті повіриш у неможливе — світ стає простим і легким, як повітряна кулька.