— Дивні речі, — Ніна знизала плечима. — І дивна помста. Моя супутниця… людина нервова, але драні рушники в номері — це теж негаразд, чи не так?
— Це не помста, — крізь зуби сказала дівчина. — Я тут узагалі ні до чого. Та коли… коли хочете… — вона перевела подих, — їй треба ці гроші, оцю суму, що вказана, віддати кому-небудь. Чи купити на ці гроші ліків і віднести до лікарні. Чи просто милостиню… роздати.
— Ага, тільки роззуємося! — жовчно відказала Ніна.
— Ну, що там? — прокричала з ванної Олена, коли Ніна причинила за собою двері номера.
— Пропонують тобі милостиню роздати на ці гроші, — буркнула Ніна.
— Що, просто так, сто баксів — милостиню? Кучеряво вони живуть у себе в Задрищенську!
Ніна зіжмакала аркуш і викинула в пластиковий кошик для паперів.
* * *
Вечір удався.
«Розмова за чашечкою чаю» вилилась у вечерю за пляшкою доброго вина. Ніна підсвідомо чекала розчарування: коротка зустріч, повна недомовок, краща за довгу розмову; привабливий директор при найближчому розгляді міг виявитись обмеженим і пустим.
Проте не виявився.
Він розумівся на малярстві, він спеціально їздив на театральні прем’єри, він збирав колекцію джазу. Він говорив компліменти природно, як воду пив, а відзначаючи дрібні вади ескізів, був переконливим і точним. Наприкінці вечора вони домовилися бути на «ти»; Олена, купаючись у периферійних шарах вельми приємної бесіди, спостерігала за Ніною дещо зажурено.
Машина директора підвезла відряджених дам до порога готелю. Йдучи до сходів, Ніна встигла завважити напружений погляд адміністраторки; дівчину мали змінити над ранок.
— Це добре, Нінеле, — міркувала Олена, вмощуючи собі лігво на дивані. — Це тобі корисно… Ти ж вродлива, розумна, талановита баба, а все сама, а чому? Надто гарна ти для середньостатистичного мужика. Мужик це розуміє. Ти це розумієш…
— Оленко, — сказала Ніна, — давай спати.
— Ні, а я кажу, що це добре! Обручки на пальці в нього нема. Родинний стан — невизначений. І на тебе дивиться, знаєш, цікаво, я цей погляд чудово розрізняю…
— Давай спати, Олено.
— Ну, давай. Я завтра зранку поїду з угодами розгрібатись, а ти спи, коли хочеш, хоч до обіду…
Накинувши халат, Ніна навшпиньки пройшла до ванної — і в коридорі раптом спинилась.
З-під вхідних дверей виглядав білий аркуш. Ніна взяла його до рук.
«Олено Вікторівно, можете не вірити, — прочитала роздрукований на принтері текст, — але ці гроші треба віддати кому-небудь за двадцять чотири години. Будь ласка, зробіть це. Будь ласка. Інакше буде пізно».
— Оленко!
Олена вже спала, натягнувши ковдру ледь не на саму маківку. Чи то вона багато випила, чи то добряче зморилася минулої безсонної ночі.
— Олено…
Нема відповіді. Торсати вимучену людину, яка щойно задрімала, Ніна не зважилася; тим паче що привід був… не дуже приємний, звичайно, і ще більш сумнівний.
Поміркувавши, вона поклала білий аркуш на тумбочку поряд з Олениною подушкою. Урешті-решт, завтра хай сама вирішує, хто відповідатиме за дурний жарт, що затягнувся.
* * *
Ніна прокинулася серед дня. Сонце билося в запнуті штори. Олени не було — поїхала на фабрику. Білий аркуш, зіжмаканий, валявся в смітничці; що ж, Олена прийняла найприродніше рішення — начхати на здирників.
Після вчорашньої вечері трохи ломило потилицю. Ніна ретельно причепурилася (мабуть, ретельніше, ніж звичайно) і вирушила на екскурсію містом Загорівськом.
Нова адміністраторка зустріла й провела її привітною посмішкою. Ніна хотіла про щось запитати, але передумала: не вдавалося сформулювати питання так, щоб не звучало по-ідіотськи.
Вона брела, роздивляючись вітрини, точніше, своє в них віддзеркалення. Їй майже тридцять років; вона не худорба, та фігура справна. Вона не красуня, але жінка гарна, і доглядає себе; але що, коли Єгорові, з яким Ніна тепер на «ти», просто подобається фліртувати з відрядженими пані?
Він називає її «художником», він кілька разів давав зрозуміти, що цінує її «глибокий творчий світ». Він відзначив її срібний браслет, авторський, із двома ящірками. Він людина зі смаком; чим закінчиться ця поїздка? І чи почнеться що-небудь після неї?
Учора він обіцяв запросити Ніну й Олену до себе на дачу. Обом цілком зрозуміло, що запрошено Ніну, а Олена, вчора вдень вислухавши по телефону перепросини від шефа, може тактовно відмовитись. Дорослі люди, не щколярі. І все-таки — що це? Невже на один раз?
Читать дальше