Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Втім, усе це я відзначила мимохідь, без роздумів, бо ситуація не сприяла розв’язанню головоломок. Зараз належало діяти — і то чимшвидше. Я негайно поставила довкола нас силовий бар’єр, що мав протриматися принаймні хвилину, і звернулася до чоловіка:

— Сідай, Владе. Забираймося звідси.

— Я не можу, Інно. Цвітанка…

— Її тут немає, це пастка.

— Знаю. Але мушу переконатися…

— Тобі немає в чому переконуватися! Цвітанка давно в безпеці. Я врятувала її ще три дні тому.

— Справді? — недовірливо запитав він. — Ти не дуриш мене?

— Чесне слово! Скоро ти її побачиш.

— Підтверджую, — сказав Леопольд. — Інна нічого не вигадує. Ми справді врятували Цвітанку… Ну ж бо, сідай!

Отримавши це запевнення, Владислав негайно вклав меча в піхви, заскочив на круп Леопольда й міцно обхопив мене за талію. З моїх грудей вихопилося щасливе зітхання. Боже, як я зіскучилася за його обіймами!…

— Їдьмо, котику! Вези нас до Цвітанки.

Тварюки розтрощили силовий бар’єр, та було вже запізно. Наступної миті ми залишили цю безрадісну Грань на поталу пекельним вилупкам, а самі помчали вперед крізь сизу імлу.

— Що діється, Інно? — прокричав мені на вухо Владислав. — Де ми?

— Не маю уявлення. Це робить Леопольд, але як — сам не знає. Просто вміє, і квит. Уміє те, що недоступно навіть вищим маґам.

Відклавши подальші розпитування на потім, Владислав прибрав убік моє волосся і припав до моєї шиї довгим поцілунком.

„Інночко! Як же мені бракувало тебе!“

„Я теж кохаю тебе, Владе. Пробач, любий. Пробач, що втекла від тебе.“

„Але чому ти це зробила? Чим я тебе образив? Чи, може… чи ти мене розлюбила?“

„Ні, нізащо! Я… просто я дурепа! Я повірила Веліалу, що моє кохання згубить тебе…“

„Що за дурниці?!“ — щиро здивувався він. — „Як ти могла повірити в таку маячню?“

„На жаль, це не зовсім маячня. Ще до народження мене було призначено нижньому Світові, а ти… ти такий чистий, невинний, безгрішний…“

„Облиш, Інно! Не ідеалізуй мене. Я ж не янгол, а просто людина. Людина, що нестямно кохає тебе і не може без тебе жити.“

— Ми вже наближаємося, — втрутився в наш мовчазний діалог Леопольд. — Тримайтесь міцніше, я зараз же йду на посадку.

Ми виринули з холодного туману в морозний зимовий день. Низько над обрієм висіло сонце й сліпило нам очі, тому ми не відразу впізнали велетенський замок з чотирма високими вежами, сполученими ґалереями. А може, причиною тому було не лише сонце — адже під час наших попередніх відвідин цей замок був похмурий і негостинний, над ним немов нависала тінь стародавнього прокляття, а зараз на його стінах та вежах майоріли різнобарвні прапори, брама була розчахнута навстіж, на підйомному мосту юрмилися люди, а з внутрішнього двору чулися звуки музики та співу.

— Це ж Шато-Бокер! — мовила я, щулячись від холоду. — То ти сюди надіслав Ґуннара з дітьми?

— Ага, — відповів Леопольд. — Хіба я неправильно вчинив? Ви ж знищили тут усе лихе, тож я подумав, що це гарне місце. Та й ти, Інно, давно хотіла відвідати батька.

— Ти молодець, котику, — сказала я, зненацька відчувши дражливий лоскіт у грудях. — Усе зробив правильно.

Люди на мосту нарешті помітили нас і розступилися, пропустивши вперед високого рудоволосого чоловіка років сорока в розкішній хутряній мантії поверх червоного камзолу із золотим позументом — Ґарена де Бресі, герцоґа Бокерського, мого батька по крові… Попри свій владний вигляд та гордовиту поставу, він наближався до нас якось боязко, невпевнено, ніби чогось боявся, а погляд його великих зелених очей висловлював якусь лякливу надію вкупі із затамованим страхом.

Трохи позаду герцоґа йшов Ґуннар у недбало накинутому плащі, явно з чужого плеча. Марк, Беатриса та Цвітанка скромно столяли посеред натовпу, кутаючись у довгі шуби, вочевидь, позичені в жалісливих дорослих.

Помітивши дівчат, Владислав зістрибнув з коня й мерщій кинувся до них, геть забувши про правила етикету, які вимагали спершу вітатися з господарем дому, а вже потім — з гостями. Я збагнула, що зараз він обійме не ту дівчинку, яку треба, проте вирішила не зупиняти його — все одно двома словами нічого не поясниш.

Натомісь я обережно, щоб не задердась моя коротка сукня, спішилася й підійшла до герцоґа, мимоволі здригаючись — не так від холоду, як від хвилювання. Він квапливо зняв свою мантію, накинув її мені на плечі й сказав:

— Вітаю, Інґо.

— Добридень… — Я затнулася, та все ж зробила над собою зусилля і закінчила: — …батьку.