Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Де Ґуннар і діти? Що ти з ними зробив?

— Вони нам не потрібні. Я відіслав їх у безпечне місце.

Я збиралась була спитати, що це за місце таке, але не встигла. Наш короткий політ закінчився, сиза імла розвіялася, і я побачила, як наді мною клубочаться важкі грозові хмари. Ми зависли в небі на висоті двох або трьох сотень метрів, внизу розкинулося безкрає море лісу, над яким подекуди здіймалися клуби чорного диму, а просто під нами виднілася невелика прогалина, вщерть заповнена мерзенними пекельним тварюками.

Посеред прогалини, на місці відьминої хатини, тепер зяяла в землі дірка, непроглядну темряву якої раз по раз розривали спалахи зловісного багрянцю. І після кожного такого спалаху звідти виринали нові й нові почвари — повзучі та летючі, які хвилями накочувалися на західний край галявини, де спостерігалася найбільша концентрація нечисті. Вони щільною стіною оточували самотню людську постать з осяйним мечем у руках; його лезо промінилося блакитним сяйвом, яке поки стримувало навалу біснуватих тварюк, але з кожною секундою їхнє кільце невблаганно стискалося…

— Це Владислав! — гукнула я. — Вперед, Леопольде!

Втім, кінь уже й сам помчав униз, до краю галявини.

Цієї миті одна з почвар, пробивши захист Владислава, атакувала його зі спини. Він спіткнувся і впав. По моєму тілу пробігла судома, мене пронизав гострий біль, ніби це в мою плоть щойно вгризлися ікла та кігті. Я у відчаї закричала…

Натовп пекельних вилупків ладен був накинутися пораненого на Владислава, аж раптом осяйний меч, у якому я впізнала Метрового меча, вирвався з його ослаблих рук, розітнув навпіл тварюку, що вчепилась у його спину, відкинув убік її охплені полум’ям рештки, а відтак став із запаморочливою швидкістю носитися по колу, не дозволяючи нечисті підступити ближче. Я не відразу збагнула, що меч діє не сам по собі, а скоряється моїй волі. Цілком несвідомо я взяла його під свій контроль, щоб захистит чоловіка.

За кілька секунд, на мою величезну радість, Владислав ворухнувся. Сили швидко повернулися до нього, він підвівся й тут-таки перебрав на себе керування мечем.

„Інно?!“ — надійшла до мене його радісна й зачудована думка. — „Це ти?“

„Тримайся, Владе! Я йду до тебе!“

Наші душі та розуми злилися в єдину істоту, разом ми відчули себе в сто, в тисячу, в мільйон разів сильнішими, ніж нарізно. З двох боків ми почали завдавати начисті нищівних ударів, пробиваючись назустріч одне одному. Вогнище Прориву і далі вивергало мерзотних тварюк, та тепер їхні лави рідшали швидше, ніж прибувало поповнення. Від нас обох виходило блакитне світло, що незабаром накрило своїми хвилями всю галявину, і люте гарчання почвар змінилося тисячоголосими криками аґонії. Чимало з тих, що були ближче до перефирії Прориву, дременули в ліс, і незабаром звідти долинули дикі, нелюдські, сповнені муки зойки.

„Либонь, напали на своїх,“ — прокоментував Владислав, продовжуючи вражати нечисть могутніми ударами осяйного меча. — „Ліс просто кишить чоними чаклунами. Вони влаштували засідку, щоб відрізати нам шлях до відступу.“

„А де твої супутники?“ — запитала я. — „Де Баз? Усі загинули?“

„На щастя, не встигли. Загинуло лише двоє — Дай Чжень та зрадник, що вбив його, а потім порішив себе. Решту загону разом з котами я вчасно відправив у Колодязь. Тіло Дай Чженя також…“

Владислав замовк і ще з більшим завзяттям став прорубувати собі шлях крізь лави нечисті. Нас уже розділяло не більше півсотні кроків.

Мені навперейми кинулася величезна летюча потвора, схожа на покруча доісторичного птеридактиля з казковим Змієм Гориничем, але ще моторошніша й огидніша. Її червоні очі палали несамовитою злобою.

— Інґо! — пронизливо прокаркала вона. — Ти не повинна тут бути!

— А проте я тут! — відповіла я й викинула вперед праву руку.

З моєї долоні вихопився сліпучо-яскравий промінь і пронизав чудисько наскрізь. Охоплене ядучо-зеленим полум’ям, воно стало каменем падлати вниз, і до мене долинули його останні думки:

„Звідки ти взялася, Інґо? Невже Господар знову прорахувався?…“

Розсіяним ударом я змела зі свого шляху ще пару дюжин летючих потвор, і нарешті Леопольд м’яко приземлився поруч із Владиславом. Я помітила, що куртка на чоловіковій спині, куди встромила свої кігті пекельна тварюка, роздерта на шмаття, але крові, як не дивно, ніде не було. Також були відсутні бодай найменші сліди ран на потилиці, хоча я на власні очі бачила, як туди вгризлися гострі ікла почвари…