Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Так, знаю.

Ми з Ґуннаром підійшли до гаю, посеред якого стояв невеликий будинок. Тут ми провели останні два дні, поки отець Едвін та Ельвіра шукали для Сандри новий сховок. Людині, не знайомій з особливостями ґеоґрафії Буферного Поясу, здавалося б украй необачним переховуватися в безпосередній близькості від того місця на Основі, де вешталися слуги Нижнього Світу. А насправді тут було так само безпечно, як і на решті Поясних Граней; та обставина, що в кожній своїй точці Основа межує з нескінченним їх числом, надійно захищала нас від випадкового викриття.

А що ж до цілеспрямованих пошуків за тим загадковим відбитком, про який розповів на допиті Свен Ларсон, то цю проблему ми вирішили відразу після евакуації з Основи. Тут нам дуже допомогло встановлене на персні Бодуена блокування, яке дозволило визначити характер випромінення, що служило маяком для Сандриних переслідувачів. Як і будь-який матеріальний предмет, перстень мав свою власну ауру — але дуже слабку, на відстані невідчутну, позбавлену найменших специфічних особливостей, тому заведено було говорити, що він не дає ніякої особливої еманації. Серед багатьох тисяч її компонентів ми з Рахімом віднайшли один-єдиний, заблокований чарами. Такі ж компоненти, але істотно слабші, ми виявили в аурах Сандри та Цвітанки і без проблем позбулись їх. (У Цвітанки, самі розумієте, це залишилося від викрадачки, що понад три місяці прожила в її тілі… чи то пак, у Беатрисинім тілі, що тепер належало сестрі Владислава.)

Відтак нам залишалося тільки гадати, як могла викрадачка на величезних відстанях уловлювати таке примарне випромінення — бо ж ми переставали відчувати його вже за два-три кроки від персня. Втім, у мене виник один здогад, але я не стала ділитися ним ні з ким — аж надто він був жахливий. Сама думка про те, що Беатрисине тіло донедавна контролював дух Женеса де Фарамона, всипала мене морозом, тож було неважко уявити, яким шоком це стане для інших. На Гранях ім’я найзнаменитішого чорного чаклуна сучасності звучало не менш зловісно, ніж будь-яке з імен Сатани…

На неширокому ґанку сиділи Цвітанка та Беатриса, біля їхніх ніг розтягся на землі Леопольд, гріючись у промінні вечірнього сонця. Дівчата про щось розмовляли між собою, кожна з них говорила своєю рідною мовою, а кіт виступав за перекладача і справлявся з цим завданням блискуче.

Наблизившись до них, я спитала:

— А де ж Марк?

— За будинком, чаклує над вогнищем, — відповіла Беатриса. — Хоче приготувати на вечерю барбек’ю з поросячої тушки, яку залишили нам несторіанці. — Вона всміхнулася. — За час нашої подорожі Марк став чудовим кухарем.

— Тоді я допоможу йому, — озвався Ґуннар. — А ти, Інґо, залишайся тут. А то відразу почнеш командувати й зіпсуєш нам усе задоволення. Приготування барбек’ю — не жіноча справа.

Із цими словами він подався за ріг будинку, Леопольд почимчикував слідом за ним, а я провівши їх поглядом, умостилася на ґанку між дівчатами. Цвітанка схилила голову до мого плеча.

— Інно, — запитала вона, — коли ми поїдемо до Володислава? Я дуже скучаю за ним.

— Уже скоро, серденько, — відповіла я. — Сьогодні заночуємо тут, ти ще слабка, а завтра вранці… тоді й побачимо.

Цвітанка міцніше пригорнулася до мене.

— Я боюсь, Інно. Ану ж йому не сподобається, що я… що я так змінилася? Якщо він не любитиме мене в цім тілі?

— Не турбуйся, любитиме. Неодмінно любитиме.

Обличчя дівчинки осяяла квола усмішка.

— Так думаєш?

— Я певна.

Владова сестра потроху оговтувалася від шоку і сьогодні вже була не такою пригніченою, як учора. А про передучорашній день і говорити не варто — коли Цвітанка виявила, що опинилася в чужому тілі, з нею трапилася справжнісінька істерика, тож я мусила наслати на неї сонні чари, щоб вона не накоїла дурниць. На щастя, діти швидко до всього пристосовуються, і Цвітанці знадобилося лише два дні, щоб більш-менш змиритися з тим, що сталося. Вона навіть знайшла собі розраду в тому, що так швидко виросла і стала майже дорослою дівчиною — а про це мріють майже всі дівчатка її віку. До того ж Цвітанка не могла не визнати, що їй дісталося чудове тіло — не просто гарненьке, а по-справжньому красиве, досконале настільки, наскільки це взагалі можливо в нашому недосконалому світі.

А проте, їй було ще дуже далеко до тієї веселої й життєрадісної дівчинки, яку я знала на Істрі. Викрадення, полон, моторошний ритуал у підземному капищі чорної відьми і, нарешті, втрата власного тіла — усе це неабияк травмувало нестійку дитячу психіку. Я підозрювала, що без допомоги кваліфікованого фахівця їй не обійтися.