Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Ми ще трохи посиділи мовчки, відтак Цвітанка підвелася й сказала:

— Піду подивлюсь, як смажать порося. І пограю з котиками. Гаразд?

— Звісно, люба. Йди.

Коли Цвітанка зникла за рогом, Беатриса задумливо мовила:

— Бідолашна! Зараз їй дуже важко. Я хочу допомогти їй, але не знаю, як. Мені й самій нелегко… — Вона раптом схлипнула. — Ну, чому так вийшло, пані? Чому я не повернулася в своє тіло, а Цвітанка — в своє?

Я м’яко взяла її за руку.

— Хтозна, дорогенька. Так уже вийшло. Мабуть, ти надто швидко освоїлася в Цвітанкинім тілі, стала сприймати його, як своє власне, і та сила, що несе відповідальність за ваше переселення, просто сплутала вас. Можливо, вона визнала тебе хазяйкою тіла, а Цвітанку, яка міцно спала в глибинах твого розуму, — лише гостею.

— То ви гадаєте, що у відьминій хатині Цвітанка не полишала свого тіла? По-вашому, вона просто спала — але дуже міцно, і нам з Марком не вдалося розбудити її?

— Схоже, що так. Бо ж Леопольд бачив у тобі Цвітанку до тієї самої миті, коли в саду тобі запаморочилось у голові.

Беатриса зітхнула.

— Шкода, що ми трохи не зачекали. Ви б точно зуміли її розбудити.

Я із сумнівом похитала головою:

— Не б стала стверджувати це с такою певністю. Можливо, Цвітанка спала так міцно, що жоден зовнішній вплив не зміг би її розбудити. Може, саме тому ти вселилася в її тіло — щоб розбутити ізсередини . — Я трохи помовчала в нерішучості, зважуючи в думках, чи варто говорити про це Беатрисі, та зрештою вирішила сказати. Вона вже доросла дівчинка, дарма що живе в девя’тирічному тілі, і їй слід про це знати. — Минулої ночі я довго не могла заснути, все думала про ці переселення. І в мене виникла одна гіпотеза… Ти ж знаєш, що таке гіпотеза?

— Так, пані. Це наукове припущення, що пропонує пояснення взаємозв’язку певних явищ.

— Атож. Щоправда, моє припущення важко назвати строго науковим, для цього я маю обмаль фактичного матеріалу… та гаразд. Отже, я думаю, що плутанина з вашими тілами сталася через те, що сила, яка діяла на вас, виходила від зовсім маленького хлопчика, немовляти, який діяв радше інстинктивно, ніж усвідомлено, а тому припустився помилки, визнавши тебе хазяйкою Цвітанкиного тіла.

Беатриса підвела голову й пильно подивилася мені у вічі.

— Ви кажете про малого Маріо?

— Так. Окрім чаклунського хисту, він має й інший дар, особливий, унікальний, побачити який неможливо, про нього можна лише здогадуватися. Надзвичайна сила Маріо дуже турбує наших ворогів, і вони будь-що прагнуть знищити його. Якраз для того й надіслали викрадачку твого тіла. Коли вона наблизилася до будинку, малюк відчув загрозу й інстинктивно захистився, наславши на неї глибокий летарґічний сон.

— А чому не вбив?

— Важко сказати. Можливо, за самою своєю природою він не здатен на вбивство. А може, своїм своїм дитячим розумом уже тоді збагнув, що тіло зловмисниці насправді належить не їй, а іншій дівчинці — добрій та нещасній, яка дуже хоче жити. І коли з’явилася ти, Маріо вирішив виправити несправедливість, але помилився. Просто помилився — він-бо ще немовля, а помилок припускаються навіть дорослі та мудрі люди.

Беатриса довго думала над моїми словами.

— Якщо в Маріо така сила, — нарешті заговорила вона, — то хто ж він?

— Не знаю, — відповіла я. — І вавряд чи хто-небудь з людей це знає.

Я не покривила душею, бо справді не знала, а сумнівалася. Несторіанці також не знали — вони просто вірили. Знання передбачає наявність незаперечних доказів — а таких ніхто не мав.

— Отже, коли Маріо підросте і стане контролювати свою силу, ми з Цвітанкою зможемо повернутися в наші тіла?

Я присунулася до неї впритул і обняла її за плечі.

— Не варто на це сподіватися, Беатрисо. Я думаю… ні, я певна, що він відмовиться.

— Чому?

— Бо це буде наругою над вашою сутністю. Тіло не просто оболонка, в якій живе людина, воно справляє великий вплив на формування та розвиток особистості, багато в чому визначають характер, нахили, смаки. На той час, коли Маріо подорослішає, ви уже вживетеся в свої нові тіла, зростетеся з ними, вони стануть для вас рідними, і розлучатися з ними буде так само нестерпно боляче, як і з попередніми. — Я погладила її по щоці. — Я розумію тебе, дорогенька. Раніше ти була блискучою красунею, звикла до того, що всі загоплюються тобою, і тобі буде важко змиритися зі своєю новою зовнішністю — симпатичною, але звичайною, нічим особливо не примітною. Та все ж повір: справдешня краса більше залежить від душі, ніж від тіла. Ти й зараз дуже вродлива, просто тепер твоя краса не так впадає в очі, і треба гарненько придивитися, щоб її побачити…