Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Раптом віддалік почувся розгублений вигук Цвітанки: „Ти куди, котику? Повернися!“ — і я побачила, як із-за рогу будинку стрімголов вилетів Леопольд.

— Інно, біда! — гукнув він на ходу і рвучко загальмував біля моїх ніг, мало не перекицьнувшись через голову. — Владислав у небезпеці!

У мене завмерло серце.

— Де?… В якій?…

— Він устряв у паскудну історію. Я ж казав, що не можна залишати його одного, казав, що він неодмінно вскочить у халепу. Але ти…

Подолавши заціпеніння, я мов ужалена скочила на ноги, схопила Леопольда за загривок і труснула ним у повітрі.

— Що сталося, хай тобі чорт?! Де Владислав?

— Там, де ми недавно були, — відповів кіт, через хвилювання геть забувши запротестувати проти такого безцеремонного поводження з ним. — Серед поганого лісу, біля поганої хатини. Багато лихих тварюк нападають на нього, а він один, сам-один, з ним немає навіть База.

Я відчула, як піді мною захиталася земля. Леопольд вислизнув з моїх ослаблих рук і гепнувся на траву.

— Звідки ти знаєш? — запитала я, насилу проковтнувши клубок, що затряг у мене в горлі. — Він тобі повідомив?

— Нічого не повідомляв. Я просто знаю і квит. Відчув, побачив… Тільки не надумай кликати його, — додав Леопольд, здогадавшись про мої наміри. — Владилав дуже зайнятий, а ти відволічеш його, і він може загинути.

Я у відчаї затулила руками обличчя й до болю закусила губу, щоб не завити від власного безсилля. Мені ні на мить не спало на думку засумніватися в словах кота. Він говорив дуже серйозно, був надто схвильований і налякалий, щоб я могла запідозрити його в спробі розіграти мене. Та й з такими речами він ніколи не жартував.

— О, Боже, що ж робити?

— Ясно що. Маємо йти йому на допомогу. Негайно.

— Але як?…

— А от так! — Леопольд відбіг від мене на два кроки і сам по собі, без мого наказу, перекинувся на коня. — Сідай, їдьмо!

— Куди? — приголомшено запитала я.

— До Владислава, куди ж іще!

— Але… Хіба ми встигнемо?

— Устигнемо, якщо ти не телитимешся. Ну ж бо, сідай!

Очманіла і геть збита з пантелику, я поставила ногу в стремено й забралась у сідло. У чоловіче сідло, слід зазначити — а на мені була лише коротка літня сукня, позичена в Сандри, легкі туфельки, ну і, звичайно, білизна. У такому вбранні навіть неквапна верхова прогулянка могла обернутися натертими до крові стегнами, але мене це не хвилювало. Тієї миті я не переймалася таким дрібницями і думала лише про те, що десь далеко бореться зі смертю Владислав — чоловік, без якого моє життя втрачало будь-який сенс. Я кляла себе за втечу, кляла свою слабкість, свій страх, свій еґоїзм, що призвели до такої катастрофи. Нарешті я збагнула, до чого прагнув Веліал, відкриваючи мені таємницю походження Владислава — він хотів розлучити нас і здолати нарізно. Тепер я зрозуміла це — але надто, надто пізно…

— А ми? — почувся кузенів голос. Тільки тоді я помітила, що до нас уже приєдналися Ґуннар, Марк і Цвітанка, які прибігли слідом за котом. — Що буде з нами?

Леопольд на секунду задумався, відтак коротко заіржав. Лаура, що перебувала поруч із нами, тієї ж миті перекинулася на кобилу. З-за рогу почулося іржання, а слідом за цим звідти вибігло ще дві лошиці — Карина та Ґуннарова Бела.

— Сідайте, — наказав Леопольд. — І мерщій.

— Моє барбек’ю… — несміливо мовив Марк.

— Гори воно синім полум’ям, твоє барбек’ю! — розсердився кінь. — Ви, люди, забагато думаєте, і в цьому ваша біда. Ну все, рахую до десяти. Хто не встигне — залишиться тут. Один… два…

На рахунок „три“ Ґуннар уже сидів на своїй Белі, на „п’ять“ у сідло Лаури заскочила Беатриса, на „сім“ до неї за допомогою Марка приєдналася Цвітанка, а на „дев’ять“ уже й сам Марк сідав на Карину. Переконавшись, що всі готові, Леопльд промовив:

— Тримайтесь міцніше… Десять!

Увесь довколишній світ миттю щез, і я опинилася посеред густої сизої імли. Піді мною був Леопольд, чиї боки я міцно стискала ногами. Він стрімко ніс мене вперед, сухий холодний вітер рвучко бив мені в обличчя, безцеремонно розвівав подол моєї сукні і з наполегливістю нетерплячого коханця тріпав моє волосся.

— Де ми, Леопольде? — гукнула я. — Що коїться?

— Точно не знаю, — відповів він. — Але знаю, куди летимо. Не турбуйся, все буде гаразд.

Його запевнення мене мало втішили. Проте, за відсутності чогось певнішого, довелося вдовольнитись і цим.

Я швидко роззирнулася в пошуках супутників, але нікого не побачили. Ми неслися крізь сизу імлу в гордій самотності.