Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

— Але чому з Леопольдом? — запитала я. — Який стосунок він має до міфічних драконів?

Ференц Карой підвівся з крісла й повільно пройшовся по кімнаті. Відтак зосереджено подивився на нас і пояснив:

— Одна з марґінальних теорій про походження котів-перевернів стверджує, що вони з’явилися внаслідок схрещення тих самих міфічних драконів з дикими кішками — предками нинішніх feles domesticorum [6] Форма множини від felis domesticus — кіт домашній (лат.). . Якось Метр у розмові зі мною згадав про цю теорію, а коли я сказав йому, що взагалі не вірю в стародавню драконячу цивілізацію, він прямо й недвозначно дав мені зрозуміти, що вона таки існувала, і фактично підтвердив родинний зв’язок між драконами та котами-перевертнями. А насамкінець припустив, що, можливо, коти мають дар проходження через Перехрестя світів, просто не знають, як це робити.

Уявивши процес схрещення драконів з дикими кішками, я, попри всю серйозність ситуації, ледве стрималася від істеричного реготу. А Владислав спантеличено похитав головою:

— Ну, нівроку ж!

— Таким чином, — вів далі реґент, — Леопольд став першим котом-перевертнем, у якому відродився надзвичайний хист його далеких пращурів-драконів. І наважуся стверджувати, це сталося не випадково, а в цілковитій відповідності із задумом Метра.

— Гадаєте, він передбачив, що так станеться?

— Швидше, завбачив. На мою думку, Метр знав, що рано чи пізно вам знадобитьсяч вміння Леопольда швидко долати великі відстані, тому й завів зі мною ту розмову про походження перевертнів. Мовби залишив натяк на майбутнє… Але навіщо? Що він хотів цим сказати?…

Наступної миті за дверима почулося вимогливе нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав Іштван — великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенький був, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєш?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А Іштван підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, пане принце, пані принцесо. Сподіваюся, з вами все гаразд? Ви завдали Ференцові чимало клопотів.

Я збентежено знизала плечима.

— Так уже склалося, Іштване. Даруй.

— Ференце, ти вже чув, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Ми знайшли Сандру із синочком, а Цвітанка переселилася в…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на свого господаря й запитав:

— Що з Леопольдом?

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. Леопольд обіцяв познайомити мене зі своїми новими друзями — Марком, Беатрисою та Цвітанкою, а ти…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. А поки сходи на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив сигарету і спрямував замислений погляд на заснулого кота.

— Коли я минулого разу обстежував Леопольда, мені здалося, що з ним усе гаразд. А з ним аж ніяк не все гаразд, тепер це ясно, як день… Де ж ти сховав свої сліди, хитрий дідугане? Що ти ще вклав у цього кота?… — Він підвів голову й подивився на нас. — Інґо, Владиславе, я хочу проникнути в Леопольдову підсвідомість. Дуже глибоко, до самісінького дна.

— Це ж небезпечно, — зауважила я.

— Так, небезпечно, — погодився реґент. — Але я мушу знати, що там іще замислив Метр. Це необхідно . Будь ласка, нагляньте за мною. Якщо побачите, що я впав у кататонію, негайно приберіть звідси кота і спробуйте повенути мене до тями. А як не вийде — кличте з коридора охорону. Домовилися?

— Так, — відповіли ми.

— От і гаразд.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.