Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

То був погляд людини…

Ні, не людини — Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Великого Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Сапфірові очиська вп'ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?!“

— Метре… — навіть не проговорив, а пролопотів реґент. Наразі він був схожий не на могутнього, впевненого в собі чаклуна, а на провинну дитину. — Хіба ж я знав…

„Ти мусив здогадатися! Я був певен, що здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й припустити не міг, що ти утнеш таку дурницю… Хоча ні, таки припускав. Я розумів, що проникнення Леопольда в Споконвічну Пустку стривожить тебе, тому й завів з тобою розмову про походження котів-перевертнів. Бачу, ти згадав про нього, як я й розраховував. Ти збагнув, що це було попередження. Але чому ж не додумав свою думку до кінця, чому зупинився на півдорозі?… Ага, ясно! Тобі запаморочилось у голові від перспективи відродити це вміння і в інших котах. Ти вже уявляв, як твій Іштван заввиграшки переносить тебе в потрібне місце, звільнивши від утомливих подорожей Рівниною, як леґіони Інквізиції, підкоривши простір і час, поширюють свою владу на всі населені Грані… Який же ти хлопчисько, Ференце!“

— Даруйте, Метре, — промимрив реґент. — Я вчинив необачно. В останній час на мене звалилася купа проблем, я дуже стомився…"

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б ще торік про все здогадався. Я залишив тобі вдосталь натяків, щоб ти зрозумів, до чого я прагну. Ти правильно міркував, що для простої передачі Духу я забагато намудрив, проте з цього ти зробив абсолютно хибний висновок, що я відмовився від своїх намірів.“

— А ви не відмовилися?

„Звісно, ні! Хіба це не очивидно? Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Ти зовсім розучився думати. Тобі треба все розжувати й до рота покласти. А я ж пов’язував з тобою такі сподівання… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе.“

Насала коротка пауза. А потім реґентові очі округлилися від безмежного подиву.

— О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

— Ваша правда, — неохоче погодився регент.

„До того ж я не був певен в успіхові,“ — вів далі Метр. — „Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій проґноз не справдиться.“

„А він справдився?“

„Невже ти сам не бачиш? Подивися на них (останнє слово супроводжувалося картинкою: ми з Владиславом тримаємося за руки, і нас оточує золотий ореол). Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще десяток років, лише якийсь десяток — і все було б гаразд“.

— То, може, вам варто повернутися? — несміливо запропонував реґент. — І самому продовжити їхнє навчання. Ви ж сказали: ще десяток років…“

„І ще десяток років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Десяток років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене, а коригувати їхню пам’ять надто ризиковано. Вони вже досить досвідчені, щоб запідозрити неладне й відновити свої спогади… Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю.“

— Отже, ви все вирішили? — понуро запитав реґент. — Ви покидаєте нас?

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття.“

— Метре! — злякано гукнув реґент. — Невже ви наважитеся…

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі.“