Олег Авраменко - Коли дивишся в безодню

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводила погляду з реґента і раптом побачила, як зіниці його очей розширилися майже на всю райдужну оболонку. Там, у його очах, застиг невимовний жах…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства. Прощавай.“

— Не треба ! — нестямно заволала я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Крик відчаю Владислава злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…

Світ завмер. Час зупинився. Простір згорнувся у сколапсовану точку. Межі Всесвіту стислися до границь моєї свідомості. Довкола не було нічого — навіть самого „довкола“ не існувало. Була лише я, а в мені були темрява й пустота…

Із цієї темряви, з цієї пустоти я почула тихий, вкрадливий голос:

— Ну от, Інґо, настав момент істини! Пам’ятаєш нашу розмову в Колодязі? Тоді я провіщав, що рано чи пізно тобі знадобиться моя допомога. Також я обіцяв допомогти й Владиславові, та, на жаль, це понад мої сили. Він безнадійний і невиправний, він від самого початку був приречений. А ти ще можеш урятуватися.

— Як? — вихопилось у мене проти моєї волі.

— Ти добре знаєш, як. Довірся мені, довірся моїй силі, прийми її всією душею, і вона захистить тебе від Вселенського Духу.

— А потім? Я просто проміняю одне рабство на інше.

— Не кажи так! Замість рабства ти здобудеш свободу — повну, необмежену. Ти народжена не для служіння, а для влади, і отримає її скільки забажаєш. Ти пануватимеш над розумами, душами та тілами мільйонів і мільярдів людей, тобі поклонятимуться, як богині, а твоє ім’я прогримить по всьому світові. При цьому ти не позбудешся своєї людяності, Нижній Світ не вимагатиме від тебе такої жертви. Залишайся людиною, залишайся жінкою, живи, мрій, кохай…

— Кого? — запитала я. — Кого я кохатиму? Навіщо мені взагалі кохання, якщо я втрачу Владислава, якщо він перетвориться на холодну, незворушну істоту, не здатну до любові та ненависті? Навіщо мені життя, сповнене даремних страждань і марних сподівань? Навіщо мені здатність мріяти, якщо мої мрії ніколи не здійсняться?

— Зараз ти у відчаї, Інґо. Я чудово розумію тебе. Але прошу, не піддавайся хвилинному пориванню, не дозволяй емоціям впливати на твій вибір. Твоє життя лише починається, ти ще мало побачила й пережила, щоб судити про сенс свого існування. Тільки дурень вважає, що в життя є лише один-єдиний сенс.

— Тоді я дурна, бо справді так вважаю. І ти не переконаєш мене, Веліале, навіть не сподівайся. Владислав — це сенс, мета і суть усього мого життя. Я заприсяглася бути з ним завжди і в усьому — в щасті та біді, в горі й радості, в здоров’ї та немічі — і дотримаю свого слова. Я розділю його долю, хай яка вона жахлива, і в останню мить нашого людського існування ми будемо разом, ми будемо єдині. Забирайся, лукавий, я більше не хочу тебе слухати. Геть звідси!

— Що ж, Інґо, ти обрала свою долю. Прощавай.

Світ зрушив. Час пішов…

А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотіла ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотіла ставати Великим, я хотіла бути просто людиною, хотіла жити по-людському, хотіла радіти життю, хотіла страждати, хотіла кохати…

Владе, любий мій, коханий! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — таким, який ти є, яким я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідний, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — такою, яка я є, якою ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною. Я хочу лише одного — щоб мені дали спокій…

І був спокій…

І була тиша…

І було забуття…

…Мене розторсав Владислав. Я розплющила очі, підвелася, спираючись на лікті, й роззирнулася довкола. У довколишньому напівмороці розгледіла знайомі обриси спальні наших апартаментів у королівському палаці. Як ми потрапили сюди з далекого Аґрісу, я не знала і наразі з’ясовувати не збиралася. Це питання займало мене менше за все — були й важливіші проблеми…

Я лежала на підлозі біля ліжка. Поруч зі мною сидів Владислав. За вікном була ніч.

Але ніч була незвичайна.