Террі Гудкайнд - Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Коли Енн подивилася на неї, чекаючи пояснення, Келен додала:

— Так, це точно. Я встромила їй в серце меч. Вона встромила свій дакрил Натану в ногу. Вона збиралася його вбити.

— Натан! — Вигукнула Енн. — Ми повинні якомога швидше відправитися на його пошуки. Де це було? Де він? Зедд насупився.

— Ми повинні?

— Це було в Танімурі, в Старому світі, відразу після того, як Річард повернувся з Храму Вітрів. Натан допоміг мені врятувати Річарду життя, назвавши мені ці три дзвіночки.

Зедд і Енн витріщили на неї очі. Здавалося, вони перестали дихати.

Нарешті вони поглянули один на одного.

— Ці три дзвіночка, — обережно промовила Енн. — Ти маєш на увазі, що він сказав тільки: «ці три дзвіночка». Адже він не говорив, як вони називаються? Він їх не вимовляв?

Келен кивнула.

— Реехані…

Зедд і Енн разом заволали:

— Ні!

— Хіба Натан не сказав тобі, що жодна людина без дару не повинна вимовляти вголос ці назви? — Лице Енн почервоніло. — Цей божевільний старий сказав тобі про дзвіночки!

Келен насупилася у відповідь.

— Натан — не божевільний старий. Він допоміг мені врятувати Річарда. Без цих трьох дзвіночків Річард помер би. Я у великому боргу перед Натаном. Ми всі перед ним у боргу.

— Я йому заборгувала нашийник, — пробурмотіла Енн. — Поки він не накоїв чого-небудь непоправного, Зедд, ми повинні знайти його. І як можна швидше. — Вона понизила голос. — І ми повинні щось робити… з цим.

Зедд спрямував погляд на Келен.

— Ти вимовила їх подумки, коли знищувала книгу. Ти вимовила ці три дзвіночка подумки. А вголос ти їх не вимовляла. Скажи мені, що ти не вимовляла їх вголос.

— Я повинна була сказати вголос. Кара пам'ятала слова і сказала їх мені. Тоді я двічі голосно їх повторила. Зедд здригнувся.

— Навіть не один раз?

— Зедд, — пробурмотіла Енн, — що будемо робити?

— Але в чому справа? — Запитав Річард. — У чому проблема?

— Та ні, нічого особливого. Тільки не кажіть їх більше вголос. Ніхто.

— Зедд, — ледь чутно прошепотіла Енн, — якщо вона звільнила…

Зедд жестом велів їй замовкнути.

— Але все-таки що я не так зробила? — Запитала Келен. — Річард увібрав у себе магію книги, яку сестра Амелія принесла від вітрів. У нього була чума.

Він був при смерті. Йому залишалося жити не більше хвилини. Ви б хотіли, щоб я дала йому померти?

— Звичайно, ні, люба моя. Ти вчинила правильно. — Зедд підняв брову і шепнув Енн:

— Ми обговоримо це пізніше.

Енн склала руки на грудях.

— Звичайно. Ти поступила єдино можливим чином. Ми всі вдячні тобі, Келен. Ти молодець. Зедд на секунду посерйознішав:

— Прокляття, Річард, Храм Вітрів знаходиться в Підземному світі. Як ти туди увійшов? Річард оглянув бенкетуючих.

— Ми повинні розповісти вам обом свою історію. Принаймні деяку частину історії. Але сьогодні — день, коли ми з Келен поєдналися шлюбом. — Річард посміхнувся. Келен здалося, що посмішка в нього вимучена. — Мені нелегко буде розповісти вам про те, що з нами сталося. Я б хотів перенести це на інший день. Я не можу зараз…

Зедд провів великим пальцем по підборіддю.

— Звичайно, Річард, я розумію. І ти абсолютно правий. В інший день. Але Храм Вітрів… — Він підняв палець, не в силах утриматися від нового запитання. — Річард, що тобі довелося залишити в Храмі Вітрів, щоб повернутися?

Річард обмінявся з дідом довгим поглядом.

— Знання.

— А що ти забрав з собою?

— Розуміння.

Зедд покровительственно обійняв за плечі Річарда і Келен.

— Добре, Річард. Це добре для вас обох. Ви заслужили цей день.

Давайте поки відкладемо в сторону всі справи і просто відсвяткуємо ваше весілля.

Весь день вони насолоджувалися товариством друзів, сміялися і веселилися. Келен з усіх сил намагалася не звертати уваги на те, що її синя весільна сукня з глибоким вирізом сильно відкриває груди. Але це було непросто, оскільки до неї раз у раз підходили люди з племені, які говорили їй, що у неї гарні груди. Річард хотів знати, що вони їй кажуть. Вона вирішила, що краще збрехати, і сказала йому, що вони хвалять її наряд.

Коли сонце почало хилитися до заходу, настав час обряду.

Келен вчепилася в руку Річарда, немов це було останнє, що утримувало її на землі. Річард не міг відвести погляду від своєї нареченої в синій сукні.

Кожного разу, коли він дивився на неї, на обличчі його спалахувала безпорадна посмішка.

Келен була щаслива від того, що йому так подобається плаття, яке їй пошила Везелен. Вона так довго мріяла його надіти, мріяла про цей день. Вона так довго боялася, що він ніколи не настане. Стільки разів вже доводилося відкладати весілля. І ось цей день настав.