Ілля Хоменко - Казки для бабусі

— Я кажу правду! Ангар заміновано, атомний заряд — двадцять кілотонн, — адже ви знаєте, так належить! Згідно з інструкцією про чужорідні форми життя з надприродними властивостями! Потрібен був час, аби ввести ваші дані в систему допуску. Коли сторонній намагається потрапити сюди, міна вибухає. Але це не головне. — Начальник порту зблід. Підсвітлене люмінесцентною лампою обличчя його здавалося аж синюватим. — Її… Не можна звідси забирати.

— Міну?

— Русалоньку! Під час океанологічних досліджень на невідомій в імперії планеті автоматичний корабель-розвідник, приписаний до вашого порту, виявиз і взяв у полон якусь істоту. Її незвичайні властивості можуть зацікавити імперську науку. Так ви писали у своєму рапорті?

— Так, я писав. Але — до того…

— До чого?

— До того, як познайомився з нею!

— Та ви що, остаточно з глузду з'їхали?

Якийсь рух відбувся за опуклою стіною акваріума. Завихрився осад, схитнулися зарості анфельцій та горгонарій. Генерал затнувся на півслові, утупив погляд у скло. Хвилини мовчання спливали безгучно. Та ось нарешті він спитав голосом, якого годі було впізнати:

— Вона… дихає?

— Авжеж. Під водою. Але й атмосферним повітрям теж.

— А розмовляє?

— Просто так ви її не почуєте. Треба прикласти вухо до скла. Або читати по губах.

— А я думав… Я гадав, що в цієї істоти риб'ячий хвіст…

— Ні хвоста, ні зябер, ні плавців… Нічого такого… Тільки світло-зелені коси… Але нині теж у зелений колір фарбуються, хіба не так?

— Не знаю… Рік тому фарбувалися, а тепер наче не модно… У вас є підсака, чи щось таке? Я зараз віддам розпорядження щодо контейнера. А ви подбайте про балони з повітряною сумішшю та підготуйте всі дані про склад води, температурний режим…

— Її не можна забирати! Вона — тужить! Вона… співає! Вона жде свого Принца.

— Я ситий донесхочу вашими вигадками. Доволі!

— Ваша ясновельможносте! Прошу вас… Це не грімучка з Конопуса й не вогнепал із зірки Барнарда. З неї не виготовиш зброї, до неї не причепиш торпеди. Її слід одвезти туди… Туди, звідки ми її взяли. І відпустити. Вона не належить нашому світові, зрозумійте! Вона зовсім з іншого світу — казкового, чарівного! Там феї, джини, іфрити… Генерал трохи скривився.

— Джини? В деяких зоряних системах ми стикалися з цими істотами. Вони — ніщо проти атомних гармат і космолетів. Для бойового флоту імперії джини — цілком безпечні.

— Так я ж мовлю не про безпеку…

— Не примушуйте мене нагадувати вам про те, що таке дисципліна, полковнику. — Генерал одвернувся від акваріума. По кутому металу дзвінко залунали його кроки. А начальник порту наче остовпів біля скляної сфери. Вперше за багато літ роботи в цій забутій богом глушині його назвали полковником. Нагадали, що він військовий, хоч і не воює ні з ким. Відлуння цієї згадки боляче штрикнуло в груди. Адже зовсім недавно, кілька місяців тому, готуючи рапорт, він потайки мріяв про те, що його помітять, похвалять, відзначать. Як докоряв він сьогодні собі за це. Русалонька дивилася на нього крізь товщу води своїми величезними бірюзовими очима. І начальник космопорту ладен був заприсягнутися — хоча це й неможливо, — що по її щоці повільно стікає сльозинка. Але тут обриси ангара перед ним розпливлися, неначе спали з перенісся невидимі окуляри. Й лише тепер він зрозумів, що то не до Русалоньки навідалася непрохана сльоза…

Дезактивацію летовища закінчили. Вантажно-розвантажувальні роботи не проводилися: мабуть, на борту генеральського корабля — він мав по-військовому значливу назву «Нещадний», — всього було вдоста.

Надвечір начальник порту ще раз спробував поговорити з генералом. Відшукати прибульця було неважко: він вивчав у диспетчерській карти просторових перельотів та гіперкидків до того світу, в якому робот-розвідник захопив Русалоньку своїми мацаками-маніпуляторами.

— Послухайте, генерале, — начальник поводився так, ніби геть чисто забув про дотримання субординації. — Ми вже завдали дівчині чимало біди. Нумо хоч раз у житті зробимо добре діло: просто відпустимо її. Всю відповідальність я ладен взяти на себе.

— Дівчину? — генерал відвів погляд від карти й дивився на полковника майже з медичним інтересом.

— Так! Я не можу сприймати її інакше, як людську істоту. Стражденна людська істота! І…

— У чому суть її впливу на людей? — Лагідно поспитав гість. — Чому ви утримуєте її в ангарі під охороною та ще й замінували його?

— Вона не джин, не дракон. Не вміє вергати вогонь і таке інше. Вона співає. І від її співу робишся якимсь наче добрішим…