Ілля Хоменко - Казки для бабусі

… Якось навесні Шинкар рубонув собі сокирою три пальці — саме на тій руці, якою він покалічив щелепу бідолазі, котрий випадково недодав йому два мідяки за вино. А Лісника тієї ж весни пострілом убили заїжджі браконьєри. І люди довго не могли збагнути: «За віщо?» Але тут знайшли в його коморі речі забитого та пограбованого купця (той пропав минулої осені якраз у цих місцях)… Відтоді ніхто більше не здіймав на Чарівника глум.

Отак із давніх-давен і узвичаїлось у Місті —жити мирно, чесно, у згоді з сумлінням, ніколи й нікому не заподіювати кривди. Жити так, немов би ніякого Чарівника немає. Але не забувати про нього ніколи. Дуже давно у Місті ніхто не робив нічого лихого. І ось — на тобі! Пасербник Пекаря. Такий сумирний хлопчик. Хто б міг подумати?

Майдан статечно мовчав. Не чулося стриманого шуму. Ніхто не тупцював з ноги на ногу. Всі чекали, що скаже Чарівник.

— Ви просили вислухати вас на майдані. Всіх… — промовив Чарівник, а вітер шарпонув його сиву бороду, немов пасмо туману, що огорнуло вершину гори. — Я прийшов. Я слухаю. Я жду.

— Друже Чарівниче! Ми жили мирно і правильно. Але поміж мною та другом Мірошником пролягла тінь. Ось через нього, мого пасербника, — Пекар затинався від хвилювання. — Лихий задум, так і є. Мишей він брав із моєї пастки. Я привів малого. Він підтвердить: ми не зробили йому нічого поганого. Я завжди добре годував його, не кривдив. Навіть коли з його вини зазнав збитків на сімдесят одну монету… Ми звикли бути справедливими. Чекаємо твого слова, друже Чарівниче.

Хлопчик дивився на прибульця без остраху, тільки не по-дитячому похмуро. Він стомився боятись, поки довгими лютневими ночами думав про цю хвилину.

— А ти що скажеш, Мірошнику?

— Пекар мовить істинну правду. Я сам упіймав хлопчика біля комори. Зерна миші потрубили достоту. А хліб — це наше багатство. Без хліба наше Місто жити не може. Ми покладаємося на твою справедливість, друже Чарівниче.

Чарівник супився. Не на хмарину, а на важку хмару, що заступала суворого бескида, була тепер схожа його борода.

— А ти що скажеш, Учителю?

— Хлопчик добре знав арифметику. Тож не міг не розуміти, що коли Мірошник підвищить ціну на борошно — збитків зазнає все Місто. Він скоїв серйозний злочин проти всіх міщан. Хоч як прикро мені це визнавати, — Учитель розкинув руки, виказуючи цим невимовну прикрість.

— А ти, Феліксе, чому мовчиш? Ти ж бо — теж потерпілий.

Котові зелені очі сяйнули.

— Мур-р-р-р. Він славний хлоп-чинка. Під ковдрою у нього так тепло.

— Але ж мишеня він у тебе забрав?

— Це, мур-р-р-р, наші проблеми. Без тебе р-р-розбер-р-ремося.

— Грубіян! — вигукнув хтось із натовпу. Кіт відвернувся від нього, не приховуючи зневаги, й неквапливим перевальцем пішов через майдан.

Чарівник мовчки дивився йому вслід, аж поки той зник за поворотом найближчої вулиці. Сірий, пухнастий, здалеку схожий на пилову кому.

— Хто ще хоче сказати добре слово про хлопчика?

Запитання так і зависло в повітрі над майданом. Загусла тиша наче заважала йому потрапити людям у вуха. Секунди спливали й розбивались об скляну стіну мовчання. Нарешті хтось несміливо кахикнув.

— Ми сподіваємося на твою справедливість, друже Чарівниче!

— Зачекайте! Ні-ні-підождіть! — Маленька хутряна грудочка підкотилася під ноги Чарівникові, чорні намистинки-очі дивилися на нього. — Він же добрий, він порятував нас. Пожалів.

Маленьке мишеня стояло на задніх лапках і хвостик його тремтів од хвилювання, але писк був чіткий і голосний:

— У нашій п-п-природі є живитися з-з-зернятками, насінням. І ти дозволив нам їх гризти. Ти нікого не караєш за його природу, адже так? А природа людей покликає їх захищати свій урожай. Тому ти дозволив їм нас нищити. А хлопчик зглянувся над нами. Ні-ні-пожалів! Він зла не хотів. Він видер мене з кігтів того чудовиська Фелікса. Він урятував із пастки моїх брата та й дідуся. Нагодував крихтами. Заховати вдома він нас не міг — Фелікс ізнову знайшов би… Хлопчик одніс нас туди, де ми мали б що їсти. Там, за мішками, ніхто не турбував би нас до весни. А в природі котів — полювати мишей і пташок. Адже ти на них не гніваєшся за це, так? Вони чесно виконують своє призначення. Тільки й того. Хлопчикова ж натура — це доброта. Він зглянувся на нас, бо від народження добрий…

Тиша повисла над майданом, як мокре простирадло. Нарешті Чарівник тяжко зітхнув і промовив:

— Я забираю хлопчика з собою. Не бійся, підійди до мене. Я тебе не скривджу…