Ілля Хоменко - Казки для бабусі

Добре жилося в цьому Місті. Відкриті обличчя його мешканців квітували усмішками. Відчинені двері осель запрошували на гостини. Мабуть, там і нині гарно жити. А втім, хто його знає?

Ніхто й ніде, навіть у найщасливішім краю, неубезпечений од неприємностей. Надто якщо мешкаєш ти не в центрі цього щасливого місця, а десь на околиці. Мірошник жив якраз на околиці міста. Біля річки. І ось в одному його засіку завелися миші. Мало того, що снігу намело по самі вуха. Мало того, що весняна повінь мала бути нечуваною, а тому легко могла знести греблю. Мало того, що завмерлі колеса млина та спущений на зиму ставок навіювали ночами печальні сни, а відсутність звичного жебоніння води викликала по обіді безсоння. Так іще й ця напасть упала на його лису голову. І що тут робитимеш? Уночі Мірошникові привиділися гаманці із золотом. В одному з них кляті миші прогризли дірку. Золоті монети важкими зернами падали долу й виростали будяччям. Мірошник прокинувся, біліший од борошна. За віщо йому таке? Мало не розплакався. Адже в нього ніколи не було гризунів. І звідки вони взялися? Не могли ж бо вони приплуганитися з лісу через оці кучугури. У Місті, куди навідується Чарівник, само собою таке не трапляється.

Зловмисника впіймали випадково. Цебто, не зовсім випадково. Його виказали сліди. Сліди від стареньких валянців, що вели до комори. Поспіхом, начебто боячись запізнитися, він дістав із пазухи сірі грудочки, підклав до сяк-так залатаної щілини. Грудочки, попискуючи, кидались туди, у темряву, що пахла пшеницею та мішковинням.

«Пекарів хлопчисько!»

З несподіванки Мірошник підстрибнув, змахнувши обома руками. «Звісна річ! Ненавидить мене, підлотник! За віщо? Адже я йому завжди найкраще борошно… За сталими цінами… За мою добрість… Сам не насмілився… Щеня підіслав. Вважає — минеться? Вважає — Чарівник дурень?»

— Стій! Стій, кажу тобі! Куди ти? Ку-ди? Ах ти ж сиротиночка моя… Постривай. Не бійся. Не битиму. Я взагалі ніколи й нікого… Тільки скажи: тебе вітчим направив? Ну, з мишками?

— Я… Я, слово честі, не хотів нашкодити вам. Адже у вас багато зерна… А мишці… Вона теж їсти хоче…

— Авжеж, авжеж, сіренька теж хоче. Не тремти, дурнику, не бійся. Тобі слід боятися, тільки не мене. Скажи все-таки правду: тебе Пекар послав годувати в моїй коморі мишей?

— Ні-і.

— Ні-і? А чому ж ти в нього тістечка для мишки не попрохав?

— Бо він не дав би.

— Не дав би. Атож, атож…

І мірошник пішов геть. Хтозна чи й повірив він хлопчикові. Але він добре знав пекаря. Мабуть, той наврядчи ризикнув би. Адже Чарівник не дуже прихильний до нього. Отже, хлопчина сам причинив збитки добрій, порядні людині. Що ж, нехай тепер і відповідає перед Чарівником. А за збитки, хоч-не-хоч, Пекареві все одно доведеться платити. Заплатить. Де він подінеться. Заспокоєний, Мірошник ліг спати. І снилися йому приємні сни, що так і видзенькували золотом.

— Доброго здоров'я, друже Чоботарю!

— Друже Мірошнику! Яким побитом дістались до нас?

— Та ось. І не хотілося б, а йду до Пекаря. Пасербик його до моєї комори мишей напустив.

— Ой ти ж лишенько!

— Гріх мати серце на сироту. Попрошу в них кота на якийсь час. Бо до весни все пожеруть, ненаситні!

— Доброго здоров'я, друже Лудильнику!

— А, друже Мірошнику! Вітаю вас та кланяюсь вашій дружині.

— Ось, іду по кота.

— Чував, чував. Яка прикрість!

— Не збирався підвищувати на борошно ціну… Та ось… Але не підвищуватиму, напевно. Не сидіти ж добрим людям без борошна. Нехай лишень Пекар дасть мені на якийсь час кота.

— Золоте серце у вас, друже Мірошнику.

— Друже Вчителю!

— О, добридень, друже Мірошнику! Співчуваю. Вашій біді співчуваю. Це моя провина. Не догледів. Навчав того шибеника арифметики, а головного не розпізнав. Моя провина. Я й відповідатиму перед Чарівником. Якщо спитає.

— Та що ви, друже Вчителю! Всі в Місті знають вас і поважають. До чого тут ви?

— Пекар вам сплатив?

— А я до нього не по плату. Хіба, що сам запропонує. Авжеж, коли запропонує, то скільки взяти з нього, аби сумління не мучило? За десять зіпсованих мірок? Про новий пошкоджений мішок й згадувати ніяково.

— Десять мірок пшениці! По сім із половиною монет за кожну.

— По сім із чверткою. Навіщо ж чинити людині розор?

— Добра душа у вас, друже Мірошнику. Отже, десять разів по сім із чверткою… Стривайте… Скільки ж то воно буде?..

Коли Мірошник дістався Пекаревого помешкання, пів-Міста знало вже про його нещастя. Друга ж половина довідалася про все ще до того, як вони закінчили розмову.