Ілля Хоменко - Казки для бабусі

Вони зазирнули один одному в очі. Хлопчик зрозумів, що йому не слід боятися Чарівника. Він озирнувся — мишеняти на майдані вже не було. Мишеня теж усе осягнуло.

— То що ти скажеш нам, друже Чарівниче? — почувся голос Молочаря.

— Ви жили чесно, не чинили нічого лихого, не переступали законів. Тож мені нема чого вам сказати. Я покидаю вас. Віддаю вас у руки вашої власної долі. Живіть, як жили раніше. Пам'ятайте про справедливість. Колись вона, — Чарівник знову зітхнув, — до вас прийде.

Вони ступали по весняній дорозі — Чарівник і хлопчик. Обіч них і навипередки з ними біг кудись ручай.

— Ви добрий Чарівник, правда ж? — спитав хлопчик.

— Я всім зичу тільки добра, — почулося у відповідь.

— Чому ж ви не допомогли моїй мамі? Вона померла такою молодою…

— Коли б я все міг… Вони помовчали.

— А втім, дещо я все-таки вмію, — всміхнувсь Чарівник.

— Можете викликати грозу? — спитав хлопчик.

— Можу, — одказав Чарівник.

Тієї ж миті синя громовиця зірвалася з його посоха, шугнула в небо, залюбки розітнувши товстошкіру хмару.

— А щоб квіти розквітли?

— Можу. — Повітря навколо хлопчика запахло бузком і трояндами.

— А ви навчити мене чаклувати можете?

— Того, що знаю, навчу. Але багато чого тобі доведеться осягати самотужки.

Дорога непомітно перейшла в лісову стежину. Вони вирішили відпочити на невеликій галявині. Чарівник прилаштував над вогнищем казанок, розіклав на рушникові сухарі, цукор, дрібку родзинок. І раптом заговорив. Слова його були звернені чи то до хлопчика, чи до могутніх дерев, що стіною стояли довкруж, бо лунали вони часом плутано, нібито без будь-якого зв'язку, а часом чітко і ясно.

— Люди, люди… Господи, що за люди. Що ж я зробив із ними? Адже хотів якнайкраще. Добра кожному бажав… Ти не повіриш… Коли я вперше прийшов до Міста, на майдані, отам, перед шинком, поліцай бив кийком жебрака. Я звелів йому — не смій, мовляв, а він стрельнув по мені з револьвера. А той жебрак отямився та за бороду мене як ухопить! «Пане поліцаю! — гукає. — Ось, піймав бунтівника, в'яжіть його!»

Я міркував так: у них завжди перемагало зло. Правда повсякчас була за тими, хто мав силу. Тому й озлоблені були всі. Коли немає справедливості в житті, то її не може бути й серед людей. Коли зло безкарне, а добро понищене, — чого ж тоді сподіватись од людей?.. Років сто, та де там, більше, воловодився я з ними. Три покоління пройшло. Всі ситі, здорові, злодіїв нема, то й поліція зайва… А бач, скільки в них ще жорстокості зосталось. Скільки зла. Беруть додому бездоглядних псів, а самих нудить від запаху псини… Жебракові п-подають, а тим часом ладні вдавити його через цю милостиню… От вам і справедливість, наскільки ви можете її витримати… Вони й дотримуються її про людське око. Бо в душі —вони такі ж, як були, такі ж. Одна людина — по-справжньому добра — на ціле Місто… Та й то — дитина. І вона стала їм на заваді…

Чарівник уже не говорив — він давно перейшов на гіркий шепіт. Але хлопчик не чув його. Загорнувшись у теплий плащ Чарівника, він міцно спав. І бачив дивний сон. Нібито вже минули роки. І ось він повертається в Місто тією самою лісовою стежкою. Сам-один. Посох розмірено гупає об землю. А попереду біжить його тінь — довжелезна борода, крислатий капелюх… Точнісінько, як у того, чиїм учнем він став сьогодні.

А чарівник усе ще виказував свої думки, — він говорив пошепки вже не до хлопчика й не до лісової галяви, а до самого себе: «Я навчу його, віддам йому все, що знаю. Може, в нього вийде… Може, він збагне, чого їм бракує… Дай йому, Боже».

Так сталося, що Принц загубив свою Русалоньку. Він шукав її по різних світах, перебирався від зірки до зірки. І всюди, дізнавшись про його печальну історію, всі намагалися йому допомогти: птахи та звірі, квіти й трави, феї та джини. Ельфи зіткали для Принца чарівний килим і плащ подорожнього, гноми загартували в росі його меч, а друзі-світлячки супроводжували його в усіх мандрах, почергово присвітлюючи йому на дорогу зеленим ліхтариком надії. Але саме тоді, коли здавалося, що ось-ось відбудеться щаслива зустріч, коли зелена іскринка, зовучи його за собою, радісно засяяла, — шлях перетнула грізна, похмура сила. Немов накрила сірою холодною тінню. Нічого в житті не боявся Принц, а тут зрозумів: не вблагати йому цієї страшної сили й не обминути. Не візьме вона в нього самоцвіти-смарагди, не змилостивиться, не відступить. Доведеться стати з нею на прю. Але здолати її навряд чи поталанить…