Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Так тобі здається?

— Так мені здається.

— То, напевно, так і є. Не чекай на коментарі. Мені обридло коментувати. А тепер поплач над своєю долею тихо, якщо можу про це просити. Я творю, а твій лемент не дає мені зосередитися.

Горицвіт сів на поваленій колоні, зсунув капелюшок на потилицю, заклав ногу на ногу, підкрутив кілки лютні.

Вітер справді повіяв, раптово й різко. А Горицвіт перестав грати. І голосно зітхнув.

Відьми́н обернувся.

Вона стояла при вході до алеї, між тріснутим цоколем нерозпізнаної статуї і поплутаними хащами засохлого дерну. Висока, в обтислій сукні. З головою сіруватої масті, характерною швидше для корсаків, ніж для срібних лисиць. Зі шпичастими вухами і видовженою мордочкою.

Геральт не ворухнувся.

— Я обіцяла, що прийду. — В мордочці заблищали ряди ікол. — Одного дня. Це сьогодні.

Геральт не ворухнувся. На спині чув знайомий тягар обох мечів, тягар, якого йому бракувало цілий місяць. Який звичайно давав спокій і безпеку. Сьогодні, в цю мить, тягар був тільки тягарем.

— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — І сама не знаю, нащо прийшла. Може, щоб попрощатися. Може, щоб дозволити їй попрощатися з тобою.

З-за лисиці виглянула худенька дівчинка в обтислій сукенці. Її бліде і неприродно нерухоме обличчя все ще було напівлюдським. А все-таки більше лисячим, ніж людським. Зміни відбувалися швидко.

Відьми́н покрутив головою.

— Ти її вилікувала? Оживила? Ні, це неможливо. То вона не померла там, на кораблі? Жила. Прикидалася мертвою.

Агуара голосно дзявкнула. Він не відразу зрозумів, що то був сміх. Лисиця сміялася.

— Колись ми багато уміли. Ми могли наводити ілюзії чарівних островів, показувати багатотисячним натовпам танцюючих в небі драконів. Могли створити подобу величезного війська, що наближається до міських стін… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності зменшилися… а ми деградували. Тепер у нас більше від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша, навіть наймолодша лисиця спроможна ошукати ілюзією ваші примітивні людські почуття.

— Вперше в житті, — відповів він через мить, — я тішуся з того, що мене ошукали.

— Неправда, що ти все зробив зле. А в нагороду можеш доторкнутися до мого обличчя.

Він кашлянув, дивлячись на гострі зуби.

— Гммм…

— Ілюзії — це те, про що думаєш. Чого лякаєшся. І про що мрієш.

— Прошу?

Лисиця тихо дзявкнула. І змінила подобу.

Темні, фіалкові очі палають на блідому трикутному обличчі. Гайворонськи чорні хвилі волосся каскадом спадають на плечі, виблискують, відбивають світло, як павине пір’я, закручуючись і розпружуючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі і бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірочка, що іскриться і розсіває довкола тисячі леліток.

Єнніфер усміхнулася. А відьми́н торкнувся її щоки.

А тоді сухий дерен зацвів.

А пізніше повіяв вітер, труснув кущем. Світ зник за завісою вируючих білих пелюсточків.

— Ілюзія, — почув він голос агуари. — Все на світі — ілюзія.

Горицвіт закінчив співати. Але не відклав лютні. Сидів на уламку зваленої колони. Дивився в небо.

Геральт сидів біля нього. Обдумував різні речі. Подумки впорядковував різні речі. Будував плани. Переважно нереальні. Обіцяв собі різні речі. Дуже сумніваючись, чи зуміє виконати хоч одну обіцянку.

— І чого це ти, — раптом озвався Горицвіт, — ніколи не похвалиш жодної моєї балади. Я ж їх стільки при тобі склав і заспівав. А ти ніколи не сказав: «Гарно вийшло. Я хотів би, щоб ти зіграв це ще раз». Ти так ніколи не сказав.

— Ага, сходиться. Я не казав, що хотів би. А знаєш чому?

— Чому?

— Бо й не хотів.

— То це аж така жертва? — не відступав бард. — Таке зусилля? Сказати: «Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»

— Зіграй це ще раз, Горицвіте. Зіграй «Як плине час»

— Ти якось непереконливо сказав.

— То й що? Ти все одно зіграєш.

— Щоб ти знав.