Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Відпусти жінку, — спокійно сказав він. — Негайно. Інакше помреш.

Рука Брегена здригнулася, по шиї жриці потік струмочок крові. Жриця навіть не зойкнула.

— Я в нужді! — засичав Кіт з Єлло. — Та нагорода мусить бути моєю!

— Я сказав, відпусти жінку. Інакше вб’ю тебе. Не на майдані, а тут, на місці.

Бреген згорбився. Тяжко дихав. Його очі зловорожо блищали, губи огидно кривилися. Біліли кінчики затиснутих на руків’ї пальців. Раптом пустив жрицю, відштовхнув її. Люди в корчмі затремтіли, наче розбуджені з кошмарного сну. Почулися зітхання і глибоке дихання.

— Зима прийде, — із зусиллям промовив Бреген. — А я, на відміну від декого, не маю де зимувати. Теплий і затишний Каер Морген не для мене!

— Ні, — відповів Геральт. — Не для тебе. І ти добре знаєш, чому.

— Каер Морген тільки для вас, добрих, правильних і справедливих, так? Іпокрити зателепані. Ви такі самі вбивці, як і ми, нічим від нас не відрізняєтесь!

— Вийди, — сказав Геральт. — Залиш це місце і рушай у свою дорогу.

Бреген сховав меч. Випростався. Коли йшов через кімнату, його очі змінювалися. Зіниці заповнили всю райдужну оболонку.

— Те, що Весемир виніс тобі смертний вирок, — брехня, — промовив Геральт, коли Бреген проходив повз нього. — Відьми́ни не воюють з відьми́нами, не схрещують з ними мечів. Але, якщо колись повториться те, що трапилося у Єлло, якщо я щось таке почую… Тоді зроблю виняток. Відшукаю тебе і вб’ю. Сприйми це попередження всерйоз.

Глуха тиша панувала в корчемній кімнаті ще добрих кілька хвилин після того, як двері за Брегеном зачинилися. Полегшене зітхання Горицвіта у цій тиші видалося гучним. Невдовзі почався рух. Тутешні горілчані брати тихцем утекли, навіть не допивши горілки, — до кінця. Купці, хоч стихли і зблідли, виявилися витриманими, однак відіслали челядь від столу, мабуть, із завданням пильнувати вози й коні, — в сусідстві такої компанії не можна бути певними їхньої безпеки. Жриці перев’язали поранену шию товаришки, подякували Геральтові мовчазними поклонами і пішли на нічліг, найімовірніше, в стодолі, бо навряд чи корчмар виділив їм ліжка у спальній кімнаті.

Геральт поклоном і жестом запросив до столу світловолосу, завдяки якій здобув мечі. Вона прийняла запрошення з помітним задоволенням, без найменшого жалю покинула свого дотеперішнього компаньйона, отого урядника, залишаючи його з похмурою міною.

— Я Тиціана Фреві, — представилася, подаючи Геральтові руку і по-чоловічому її потискаючи. — Приємно познайомитися.

— Вся приємність дісталася мені.

— Було дещо неспокійно, правда? Вечори у придорожніх заїздах звичайно бувають нудними, а от сьогодні все вийшло цікаво. В одну мить я навіть почала боятися. Але, як мені здається, це був такий чоловічий герць? Поєдинок тестостеронів? Чи взаємне порівняння, у кого довший? Реальної загрози не було?

— Не було, — збрехав він. — Головним чином через мечі, які я здобув завдяки тобі. Дякую за них. Але не можу збагнути, як вони в тебе опинилися.

— Це мало залишитися таємницею, — невимушено зізналася вона. — Мені доручили підкинути мечі тихцем і непомітно, після чого зникнути. Але умови раптово змінилися. Ситуація вимагала, щоб я віддала тобі зброю явно, так би мовити, з відкритим забралом. Неввічливо було б не пояснити. Тому й поясню, беручи на себе відповідальність за розкриття таємниці. Я отримала мечі від Єнніфер з Венгербергу. Це трапилося у Новіграді, два тижні тому. Я двімвеандра. Зустріла Єнніфер випадково, у майстрині, в якої саме закінчила практику. Коли вона довідалася, що я вирушаю на південь і коли моя майстриня за мене поручилася, пані Єнніфер довірила мені цю місію. І дала рекомендаційний лист до певної магічки у Маріборі, в якої я маю намір продовжити практику.

— Як… — Геральт ковтнув слину, — Як вона почувається? Єнніфер? У неї все в порядку?

— Думаю, що так, — Тиціана Фреві глянула на нього з-під вій. — Почувається чудово, виглядає так, що можна позаздрити. Щиро кажучи, я й заздрю.

Геральт встав. Підійшов до корчмаря, котрий ледь не зомлів від страху.

— Але ж це зайве, — скромно сказала Тиціана, коли через хвилину корчмар поставив перед ними глечик Ест-Ест, найдорожчого білого вина з Туссенту. І кілька додаткових свічок, ввіткнутих у шийки старих пляшок.

— Надмір суб’єкції, справді, — додала, коли ще через хвилину на стіл в’їхали полумиски, один з тонко нарізаними і підсушеними пластівцями шинки, другий з копченими стругами, третій з набором сирів. — Надто багато витратиш, відьми́не.