Анджей Сапковський - Сезон гроз

— Є нагода. А ще — чудове товариство.

Вона подякувала кивком голови. І усмішкою.

Гарною усмішкою.

Кожна чародійка, яка закінчувала школу магії, стояла перед вибором. Могла залишитися в академії як асистентка майстринь-наставниць. Могла просити якусь незалежну майстриню, щоб та прийняла її під свій дах як сталу практикантку. Або могла вибрати дорогу двімвеандри.

Система була скопійована з цехової. У багатьох цехах учень, що вже дійшов до ступеня підмайстра, мав обов’язок здійснити вандрівку [47] Зараз більш звичним видається «мандрівка», але в ранньомодерний період така навчальна подорож на наших теренах звалася вандрівкою. , під час якої брався за тимчасову роботу в різних майстернях у різних наставників, то тут, то там, а потім через кілька років повертався, щоб добиватися права на екзамен і підвищення до майстра. Однак різниця була. Підмайстрам у вандрівці, якщо вони не знаходили роботи, загрожував голод, а вандрівка часто перетворювалася на бурлакування. Натомість двімеандрами ставали з власної волі та бажання, а чарівницький Капітул створив для мандрівних учениць спеціальний стипендіальний фонд, як чув Геральт, чималий.

— Цей жахливий тип, — втрутився в розмову поет, — носив медальйон, схожий на твій. То був один з Котів, правда?

— Правда. Горицвіте, я не хочу про це розмовляти.

— Сумнозвісні Коти, — поет звернувся до чародійки. — Відьми́ни, але невдалі. Невдалі мутації. Шаленці, психопати й садисти. Вони самі назвалися Котами, бо і справді як коти — агресивні, жорстокі, непевні й ненадійні. А Геральт, як звичайно, применшує, щоб заспокоїти нас. Бо загроза була, ще й велика. Чудом обійшлося без рубанини, крові й трупів. Була б різня як у Єлло, чотири роки тому. Я щомиті чекав…

— Геральт просив не розмовляти про це, — перебила Тиціана Фреві, чемно, але рішуче. — Вшануймо його прохання.

Геральт глянув на неї з симпатією. Вона видалася йому миловидною. І вродливою. Навіть дуже вродливою

Він знав, що зовнішність чародійок корегували, престиж вимагав, щоб магічка не мала вад. Але корекція ніколи не була досконалою, завжди залишалися якісь недогляди. Тиціана Фреві не була винятком. Її чоло, відразу ж під лінією волосся, було позначене кількома ледь помітними слідами віспи, — мабуть, перехворіла в дитинстві, коли ще не мала імунітету. Виріз гарних губ трішки псував малий хвилястий шрамик над верхньою губою. Геральт невідомо вкотре відчув злість, злість на свій зір, на очі, які помічали такі неістотні деталі, дрібнички, що були нічим порівняно з фактом — Тиціана сидить за одним столом з ним, п’є Ест Ест, їсть копчених стругів і всміхається до нього. Відьми́н знав і бачив дуже мало жінок, вроду яких можна було визнати бездоганною. А ймовірність того, щоб якась з них усміхнулася до нього, міг оцінити як нульову.

— Він згадував про якусь нагороду, — Горицвіта, коли вже сів на якогось коника, тяжко було стримати. — Хтось з вас знає, про що це? Геральте?

— Навіть не здогадуюся.

— А я знаю, — похвалилася Тиціана Фреві. — І дивуюся, що ви не чули, бо справа гучна. Отож, Фолтест, король Темерії, пообіцяв нагороду. Якщо хтось зніме чари з його доньки, яку закляли. Її вкололи веретеном і приспали вічним сном, пліткують, що бідолашна лежить у труні в замку, оброслому глодом. Згідно з іншою чуткою, труна скляна і перенесли її на вершину скляної гори. Згідно з ще іншою, королівну перетворили на лебедя. А з іще іншою — що у страшну потвору, в стригу. Це все наслідок прокляття, бо королівна є дитям кровозмісного зв’язку. Такі чутки начебто розпускає Визімир, король Реданії, який має територіальні суперечки з Фолтестом, дуже з ним посварений і зі шкіри вилазить, щоб йому дошкулити.

— Воно й дійсно виглядає на побрехеньку, — оцінив Геральт. — Переказ якоїсь легенди чи казки. Заклята й перетворена королівна, прокляття як кара за кровозмішання, нагорода за зняття чарів. Класика і банальність. Той, хто це вигадав, не надто старався.

— Справа має виразний політичний підтекст, — додала двімвеандра, — тому Капітул заборонив чародіям втручатися в неї.

— Казка чи ні, але той цілий Кіт в неї вірить, — заявив Горицвіт. — Виразно поспішав до Визіми, до тієї зачарованої королівни, щоб зняти прокляття і здобути обіцяну Фолтестом нагороду. Чомусь запідозрив, що й Геральт туди намірився і вирішив його випередити.

— Він помилявся, — сухо заявив Геральт. — Я до Визіми не збирався. Не маю наміру втикати пальці в політичний казан. Це робота в сам раз для когось такого, як Бреген, адже сам він сказав, що є в нужді. А я — ні. Мечі повернув, не мушу витрачатися на нові. Засоби для життя маю. Завдяки чародіям з Ріссбергу…